Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Матронинський Свято-Троїцький монастир, Холодний Яр

Книги:

Нескорений велет     Завантажити

Головківка - серце Холодного Яру     Завантажити

 

ІГУМЕН МЕЛХІСЕДЕК

(1716-1809 РР.)

 

Вступні зауваження

 

У особливо скрутні часи, у переломні або вирішальні періоди в історії народу Господь посилає на землю людей особливих, тих, хто виконає Його святу волю, хто підтримає зневірених і дасть сили рукам, опущеним у відчаї.

Такою людиною, посланою від Бога у тяжкий для Православ'я на Україні час, був настоятель Свято-Троїцького Мотронинського монастиря ігумен Мелхіседек Значко-Яворський. Розглянувши ретельно його життя не буде перебільшенням, якщо скажемо, що він був Мойсеєм українського народу, тому що він вивів його із рабства унії. Він недаремно носив ім'я Мелхіседека, тому що був царем і пророком української нації. Він узяв під своє управління корабель української нації. Він узяв під своє управління корабель Української Церкви тоді, коли хвиля уніатства покрила його, здається, повністю, і неушкодженим провів крізь небезпеки на тихі води благодаті Божої.

 

Але перш, ніж приступити до опису життя цього дивного мужа, слід зробити одне пояснення. На своє нещастя, але на щастя Української Православної Церкви, ігумену Мелхіседеку випало жити у той історичний період, коли український народ піднявся на визвольну війну проти зловживань католицької Польщі, і служити у монастирі, біля якого це повстання почалося. А тому розставимо з самого початку усе на своїх місцях.

Буття у вимірах земного часу складається із життя та розвитку окремих людських індивідуальностей, але розвивається у вигляді історичного процесу, який, будучи раз намічений Богом у вічності, не може бути зупинений чи змінений волею однієї, нехай визначної особистості. А тому ми не маємо права звинувачувати будь-кого, у тому числі ігумена Мелхіседека, у тому, як склалися історичні події. Так само, як і не маємо потреби оправдовувати його у чомусь. Можна умолити Бога і зупинити сонце в зеніті, приклади чого ми знаходимо у Священній історії. Але не можна зупинити історичного процесу, та ніхто б, певно, і не відважився про це просити. Тому, розглянувши історичні події та політичну ситуацію, в умовах якої жив ігумен Мелхіседек, постараємося далі вивести достовірний образ цієї людини, не змішуючи історію розвитку духу із історією політики, і приватне життя із історичними умовами.

 

Політичні умови на Україні у XVII столітті

 

Як уже було сказано раніше, ігумен Мелхіседек жив у надзвичайно складний політично час. Ніякими словами не можна передати усе те безправ'я, яке діяли тоді над українським народом польські магнати та ще більше свої рідні ополячені пани. Чи розуміли єпископи, які в 1596 році підписали Брестську унію, яким страшним покликом відгукнеться ця їхня дія у майбутній історії України?

Як ми знаємо, період Руїни, який настав після смерті Богдана Хмельницького, привів до повного занепаду Правобережжя. Врешті-решт ця територія повністю підпала під владу чужих держав. За Бахчисарайським миром 1681 року Росія залишала за собою Київ із найближчими околицями, а в 1686 році решта Правобережної України відходила від Польщі, у той час, як Лівобережна Україна перебувала у складі Російської держави. Таким чином, склалося так, що український народ, який заселяв землі Правобережної України, залишився без свого власного управління.

Але в найгіршому становищу опинилася Церква. Київська Митрополія була під владою Росії, а отже не мала права втручатися у справи православних церков на Правобережжі, тому що тепер вони знаходилися на території іншої держави - Польщі, а Польща була з давніх-давен католицькою країною і будь-якого втручання православних архієреїв у своїх володіннях не потерпіла б. Отже, політичні умови склалися так, що самі собою сприяли давній мрії Польщі - окатоличенню українських земель. Якщо і раніше Польща робила усе, щоб нав'язати українському народу унію, то тепер це стало впроваджуватися відкрито насильницьким шляхом, без будь-якого права і закону. Апогею діяльність Польщі по окатоличенню українців досягла у XVIII столітті, особливо ж у другій його половині. Це було гірше монголо-татарської навали. Поляки спустошували цю колись густо населену територію так, що подекуди вона залишалася безлюдною пустелею. І все це під супровід катувань, знущань, побоїв над впертими "схизматиками", які навіть помираючи гне хотіли зрікатися своєї віри.

Це був дійсно час сповідництва, коли за віру помирали, час мучеництва, подібний до часів перших віків християнства. Земля стогнала від мук, а захисту не було звідки чекати.

Ця нелюдська жорстокість викликала у відповідь повстання знедоленого народу, відоме під назвою "Коліївщина". Приведений у рабство народ піднявся на свою оборону і показав приклади такої мужності і героїзму, якими міг гордитися перед світом. Уперше свій голос на оправдання гайдамаків підняв Т.Шевченко. На істеричні викрики тодішніх істориків:

"Гайдамаки не воины,

Разбойники, воры,

Пятно в нашей истории".

він твердо відповів:

Брешеш, людоморе!

За святу правду-волю

Розбійник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний...

Останніми орлами назвав цих мужніх лицарів боротьби за свободу Михайло Старицький. І прийшов час, коли увесь український народ у вільній державі приніс їм ту славу, якої вони заслужили.

Коліївщина - то героїчна сторінка у історії нашого народу, але до церковної історії вона не має ніякого відношення. Церква не була ні натхненником, ні організатором повстання. А сам ігумен Мелхіседек, як ми бачимо далі, на час, коли розпочалася Коліївщина, навіть не був уже присутнім у Мотронинському монастирі, а тому аж ніяк не міг святити ножі коліям.

Але ось що дивно, то це те, що російський царський уряд, не соромлячись визнавати своїм національним героєм Єрмака, цього "покорителя" Сибіру, який дійсно був розбійником і ватажком розбишак, що цей уряд у той же час називав розбійниками і гайдамаками тих, хто став на справедливий захист своєї Вітчизни і своєї віри. Ось це і є політика. До такої політики ніколи не був причетний ігумен Мелхіседек.

 

Життєвий шлях ігумена Мелхіседека Значка-Яворського

(1716-1809 рр.)

 

Аж тепер ми приступаємо до опису життєвого шляху багатостраждального ігумена Мотронинського монастиря архімандрита Мелхіседека. "Хто витерпить до кінця, той буде спасенний," - сказав Христос. Ігумен Мелхіседек був дійсно вірним воїном Христовим, який витерпів до кінця, який терпів такі муки, і моральні і фізичні, які витерпіти не під силу людині, але у вірі своїй не похитнувся і Господу своєму, якому служити обіцяв, приймаючи монаший постриг, не зрадив ні разу. Тіло його страждало від безкінечних трудів і побоїв, душа боліла від ганебних принижень, але дух горів любов'ю до Бога. Це було серце, у якому Христос заховав свій скарб, або краще сказати, зробив Своєю оселею по сказаному у Святому Євангелії: "Хто любить Мене, того полюбить Отець Мій Небесний, і ми прийдемо до нього і зробимо його Своєю оселею" (Ін. 14,23).

На жаль, багатства духовні не видимі очима тілесними, а тому ті, що насміхалися над ним і принижували його, навіть не здогадувалися, якої святині вони доторкаються своїми нечистими руками. І навіть ті, за кого він приніс себе у жертву, той обездолений народ, за чию поганьблену душу він заступився і відстояв її, на цілі століття забув про свого святого заступника.

У вирі тих буремних подій, серед яких жив ігумен Мелхіседек, загубилися безцінні риси його характеру, жадані подробиці його життя, а пізніше несправедливий вирок "цар бунтарів" надовго викреслив це дорогоцінне ім'я з народної пам'яті.

Лише у ХХ столітті, року 1957-го, український емігрант у Канаді Василь Кудрик зробив спробу повернути українцям їхнього Святого. У своїй праці "Мелхіседек Значко-Яворський" він пише: "... його ім'я не повинне забутися, його ім'я і працю треба видобути з-під пороху забуття... Знаючи, яким він був, ми мусимо нині, та і завжди, схиляти голову перед його особою. Він же великий праведник, великий народний оборонець, великий християнин і великий учитель поколінь".* (* В.Кудирик. "Мелхіседек Значко-Яворський", с. 8, с.214). Нині століття ХХІ, а ми тільки починаємо справу, про яку благав і заклинав своїх земляків Василь Кудрик півстоліття тому. Пошли нам, Боже, ніколи не забувати своїх святих, тому що забуваючи їх, ми проявляємо невдячність і до Бога, який нам цих святих посилає.

А народився Михайло Карпович Значко-Яворський, майбутній ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек, 1716 року у місті Лубнах, в козацькій родині, яка походила від знатного роду Косташів-Яворських. Ось як він сам писав про себе: "Народився я, смиренний, у Малоросії, полку лубенського, у самому полковому місті Лубнах, від батьків благочестивих, із роду древніх, з Косташів Яворських, а саме названого полку осаула Карпа Ілліча, прозваного Значком". * (*Ю.Мариновський. Мотронинській монастир. с.19) Про те, що родина дійсно була благочестива свідкує те, що двоє з 11 синів, Михайло та Аркадій, присвятили своє життя Богові (Аркадій був ігуменом Богуславського монастиря). Про те, що решта із п'яти синів Карпа Ілліча займали такі посади: Тимофій був сотником Лубенського полку, Максим військовим офіцером, Андрій - прем?єр-майором.

Дома, у цій великій і дружній родині, Михайло отримав не лише велике благочестя і любов до віри, а й вивчився грамоти. Після домашньої освіти вчився у Київській Академії, де пройшов курс усіх наук, включаючи філософію. Наскільки це була обдарована людина говорить хоча б те, що він знав латинську, грецьку, німецьку, а крім того володів єврейською та польською мовами. Крім того цікавився медициною, у якій досяг значних пізнань та навиків, і вже будучи ігуменом монастиря влаштував у ньому аптечку та надавав допомогу у лікуванні братії та прихожанам, що було однією з причин, які приваблювали людей у його монастир.

Очевидно, перед молодим випускником Київської Академії не стояло питання про вибір життєвого шляху, тому що відразу, двадцяти двох років, він поступає послушником у Мотронинській монастир. Як бачимо по тій впевненості, з якою зроблено цей крок, то була не випадковість і не збіг обставин, а Промисел Божий, який від народження вів свого обранця до його великого служіння.

Заснований на зорі християнства в Україні Свято-Троїцький Мотронинській монастир у описуваний нами період був найвизначнішим монастирем Правобережжя, яких тут було усього 15. У той час, коли Київ належав до Російської державі, а усі інші землі по правому березі Дніпра відійшли до Польщі, Мотронинській монастир став духовним центром і керівним органом цих земель. Розташований у прекрасній місцевості, серед розкішної природи, на одній із гір серед безкраїх правічних лісів, захований у глибині цих лісів від шуму життя, монастир був найкращим місцем для усамітнення тих, хто шукав єднання із Богом, прагнув духовного вдосконалення. Щоправда, на час вступу до нього Яворського, монастир уже не мав своєї колишньої величі, свого давнього багатого убранства - у вихорі історичних подій він не раз був зруйнований, під час знаменитої оборони Чигирина 1677-1678 рр. дощенту зпалений, але по духу цей монастир був дійсно спадкоємцем віри перших християн, вогонь побожності не згасав у ньому ніколи. І саме це, сила духу, приваблювала сюди жадаючих "води живої" не лише з прилеглих територій, а й з Лівобережжя, з Молдавії, зв'язки з якою були дуже тісні і православні владики якої висвячували священиків для Правобережної України, коли цього не можна було тут зробити, та із інших далеких країв.

Тут, у тиші правічного лісу, серед священних руїн, які увібрали в собі всю попередню історію, розпочав свій монаший подвиг смиренний послушник Михайло Яворський, який у той час і не думав, мабуть, про те, на яку духовну висоту призначено йому знову підняти цей монастир і яке велике служіння призначено йому особисто.

Коли Яворський прийшов туди, монастир мав лише одну дерев'яну церкву та вбогі монаші келії. За монастирем простягався великий вал, далі печери, де жили ті монахи, які прагнули повного усамітнення. У цих печерах під час турецьких та татарських нападів переховувалися монахи із монастирським добром.

Отже, близько 1738 року Яворський вступив до монастиря, а монаший подвиг прийняв у 1745 році. Довгі роки потратив він на те, щоб підготувати себе до цього відповідального кроку, осягнути знання духовної мудрості, навчитися покірності. Молодий послушник своєю палкою душею вбирав усе, чим жив монастир, тут сформувався його світогляд, зміцнів дух для того, щоб стати на чолі цілого народу у справі захисту Православ'я.

Страшну картину являло українське життя у тих роках! Насильницьке впровадження унії перетворило її ніби на один великий колізей з часів Нерона, де православні терпіли найрізноманітніші муки, але ці роки являли сповідників Христової віри таких, як у перші віки християнства. Згадаймо хоча б незабутнього титаря Данила Кушніра із його палаючими, ніби дві великі свічки, руками, який із полум'я, яке спалювало його, заклинав народ не приймати унії і на смерть стояти за Православну віру. Це був подвиг мучеництва цілого народу, тому що ніхто добровільно не хотів зрікатися своєї віри, а уніати, як древні мучителі часів Діоклетіана та Нерона, вигадували усе нові муки, все нові приниження для нещасного народу. І не було кому підняти голосу на захист цього народу - українська шляхта спольщилася і сама добровільно приймала унію та допомагала уніатам мучити свій народ.

Мабуть недаремно у свідомості весь час спливає ця паралель: єгипетська неволя - польська неволя. Українці дійсно були перетворені на рабів, терпіли приниження, побої та знущання, і не було того Мойсея, який би вивів їх з цього ярма. Та Мойсей був, але поки-що Господь лише готував його до того великого подвигу віри, який йому належало здійснити. То був Моторонинський ігумен Мелхіседек!

Але тепер він був ще простим монахом. То був прекрасний час навчання і укріплення у вірі. Обласканий благодаттю Божою, смиренний монах, незважаючи на всі ті бурі, які бушували за стінами монастиря, покірно проходив щаблі монашого послугу, не минаючи жодного, насичується молитвою, осягає таємниці духовного життя...

І настав час, коли Господь призвав його на служіння, приготовлене йому від народження. 1753 року Мелхіседека обирають ігуменом монастиря. Треба сказати, що устав українських монастирів мав свої характерні риси, які відбивали взагалі риси українського народу, демократичного у своїй основі. Порядок у монастирі встановлювали самі монахи загальним голосуванням, і так же обирали собі ігумена. Монахи самі ж могли і віддалити ігумена, якщо вважали, що він не відповідає своїй посаді. Але незважаючи на це, побожність у українських монастирях була велика.

Мелхіседеку не було тоді і 40-ка років. Очевидно, було щось у його особистості таке, через що просвічував особливий перст Божий. Адже були у монастирі, не могли не бути, і прикрашені сивиною старці, і більш досвідчені монахи, але обрали саме його, не зважаючи на молодість. Літами він був молодий, а духом прирівнювався до апостолів і пророків. Пізніше уніати прозвали його "царем схизматиків", як колись римляни назвали глузливо Христа "Царем іудеїв". Цар схизматиків... Хіба це не найбільша похвала з вуст ворогів? Так, він був царем цього обездоленого народу, володарем його духу. Як Господь наш Ісус Христос віддав Своє життя на Хресті за рід людський, так ігумен Мелхіседек беззастережно віддав усе своє життя на служіння українському народу. Його розпинали на іншому хресті, хресті невидимому, але такому жорстокому, від якого стікає кров і душа терпить смертельну муку. Хоча і чаша фізичних страждань не минула його теж.

Як уже було сказано вище, Українська Православна Церква на Правобережжі у цих часах, внаслідок політичних обставин, залишилася без власного керівництва. Розуміючи це, переяславський єпископ Гервасій 1761 року призначає Яворського, залишаючи його ігуменом Мотронинського монастиря, правителем усієї Церкви на правобережній Україні. Це мало надзвичайно велику роль, переоцінити яку важко. Із призначенням ігумена Мелхіседека правителем українських церков, на Україні, після тривалого безправ'я та безладдя, нарешті з'являється перша офіційно визнана влада, заводиться вкрай необхідний церковно-адміністративний порядок і відновлюється перерваний насильствами уніатів зв'язок з Переяславським єпископом.

Але що то значило для ігумена Мелхіседека? Тільки одне - що з цієї миті він ступив на шлях постійного жертвування собою. Жахлива роль, непосильно тяжка для людини відповідальність - захищати свою Церкву і свою віру там, де її вважають уже неіснуючою, де проти неї боролися вогнем і мечем. А у нього - тільки хрест у руках. Але недаремно сказав Господь святому Костянтину: "Цим переможеш!" Ігумену Мелхіседеку теж належало перемогти хрестом, іншої сили у нього не було. Перемогти такі дикі звірства, від яких кров холоне, навіть коли сьогодні, через сотні років, ми згадуємо про них.

Усе, що залишилося в Україні живого, після цього призначення потяглося до ігумена Мотронинського монастиря. Він був реальною владою, від нього чекали порятунку. До його заступництва зверталися усі поневолені уніатським гнітом. І він проводить величезну роботу, їздить по приходах, підтримує тих, хто впав духом, видає антимінси, тому що уніати з усіх православних церков антимінси забрали, а священиків силою навернули в унію, посвячує церкви. Слід зауважити, що у його підпорядкуванні було 530 церков. У Мотронинському ігумені народ побачив свого законного представника, який може постояти за нього. І Мотронинській монастир піднявся на небачену висоту - для українського народу він був усім, і своєю Митрополією, де шукали духовного права, і своєю владою, до якої ішли з усіма незгодами.

Але поляки, побачивши, що Мотронинській ігумен стоїть на перешкоді здійсненню їхніх планів, вирішили прибрати його зі свого шляху. Якийсь мотронинський монах Амінадав, якого Яворський уже раніше мусив карати за його гріхи, утік з монастиря і зі своїм свояком, поляком Болецьким у Вільшані подав заявку, що Яворський має зв'язок з гайдамаками.

Незабаром після цього у Мотронинському монастирі з'явився польський загін у складі ста вояків. Яворського арештували, возили його з міста до міста, проводили допити, але нічого, вартого кари, не виявили, а тому відпустили.

На протидію Яворському поляки проводили свою підступну роботу. Вони конфіскували майно священиків, яких ігумен Мелхіседек знову прийняв у лоно Православ'я, переслідували їх, обстригали священикам бороди, а народ піддавали прокляттям.

Бачачи, що Мотронинського ігумена нічим не можна залякати, нарешті у монастирі з'являється польський комісар Січинський і повідомляє ігумена, що його монастир мають забрати і перетворити на уніатський. Таке ж попередження отримав і ігумен Мошногорського монастиря.

Ситуація склалася вкрай напружена. З одного боку ігумен Мелхіседек зумів підняти дух народу і захистити його, з іншого, противник, бачачи, що його позиції слабнуть, погрожує розправитися фізично. Отець Мелхіседек незважаючи ні нащо продовжує свою справу, покладену на нього новим призначенням, як і раніше, відвідує церкви, виголошує проповіді, приймає тих, що поверталися з унії. Він бачив і знав настрої народу і у одному листі до єпископа Гервасія пише, що народ готовий життя віддавати за віру. І єпископ відповідає йому, як слід поступати у такій ситуації: "по-старому народ православної своєї церкви захищати, а у бунти та кровопролиття ніяким чином не вступати і народ усілякими способами від цього охороняти". * (* Ю. Мариновський. Мотронинський монастир. С. 20). Та ігумен Мелхіседек і сам розумів, що кровопролиття однім вістрям свого ножа поранить поляків, а іншим самих же українців, посиротивши дітей, повдовівши жінок. Тому усі його дії і усі проповіді налаштовані на мирне улагодження справи, він без кінця закликає народ терпіти, приводить приклади християнського терпіння із церковної історії і дає надію людям, що терпіння це увінчається нарешті милістю від Бога. Зсилаючися на історичні документи, не можна допустити навіть думки про те, що ігумен Мелхіседек заохочував чи підбурював народ на повстання. Раз узявши у руки хреста, він уже не міг змінити його на меча, і залишався вірним своєму призванню навіть до смерті. Але, як уже було сказано раніше, повстання назрівало історично і ніщо не могло його зупинити, тому що уніати не хотіли опам'ятатися, подивитися відкритими очима на те, до чого вони призвели поневолений ними народ.

Ігумен Мелхіседек вирішив захищати Православ'я іншим шляхом. Але чи міг він до кінця виконати своє призначення і оправдати сподівання народу, сам перебуваючи у тому ж рабстві, що і цей народ? Треба було їхати до Петербурга, щоб отримати юридичне підкріплення для Православної Церкви, щоб звідти привезти ті документи, на які б можна було обіпертися у боротьбі з унією.

5 травня 1765 року Яворський, одержавши паспорт, відбув до Петербурга. Він їхав захищати інтереси не лише свого монастиря, а цілої України і Православ'я у ній, що пізніше і ставитиметься йому уніатами за провину.

У Петербурзі ігумен Мелхіседек пробув два місяці, але в кінці-кінців добився того, що цариця Катерина II передала через нього листи до російського посла в Польщі князя Репніна, щоб той вступив у справу захисту Української Церкви перед польським урядом. Такого ж змісту лист був написаний і до польського короля. А також, щоб показати свою прихильність до Української Православної Церкви, цариця дала Яворському 15000 рублів на допомогу біднішим церквам, та видала йому паспорт на проїзд у Варшаву.

Можливо тут. у російських володіннях, з-перед очей Яворського на якусь мить і зникли усі ті безчинства, які діялися на Україні, але вони нагадали про себе відразу ж по вступу на рідну землю. Поспішаючи до свого монастиря, ігумен Мелхіседек зупинився в місті Паволочі, щоб передохнути. Несподівано підходить до нього місцевий уніатський священик, привітно розмовляє і на знак прихильності підносить йому кубок меду, очевидно, отруєний. Як тільки ігумен став пити, як раптово відчув болі і нудоту, йому зробилося зле, він виблював випите, і це врятувало його від смерті.

І так на кожному кроці підстерігала його якась неприємна несподіванка. У містечку Білополі польські солдати увійшли до кімнати Яворського, били його, зневажали і погрожували смертю, а потім відвезли до коменданта Білопольського замку. Тут Яворський показав документи, які він віз, та, незважаючи на те, комендант обійшовся з ним принизливо і погрожував побоями. Якщо так польська влада обходилася із законним керівником Церкви, у сані ігумена, людиною поважаною і наділеною владою, якщо на неї не справляли будь-якого враження царські листи (а Польща сама у цей період повністю залежала від Росії), то що тоді терпів від поляків простий народ? Якщо православного священика уніати могли схопити у храмі, вивезти у поле, роздіти донага і побити так, що з нього залишався ледве живий скривавлений шматок м'яса, а такий приклад ми знаходимо у історичних документах, та і не лише один такий приклад - їх безліч, то що говорити про тих, хто взагалі був безправний перед владою, про тих простих селян, які, як мученики, безмовно ішли на смерть за свою віру, бо права говорити вони не мали. За цей поневолений народ, за це мале і убоге стадо Христове і терпів ігумен Мелхіседек приниження. Тому що при бажанні він міг би постояти за себе, міг би вести себе як рівний серед цієї гоноровитої польської шляхти - у Варшавській королівській канцелярії було юридично оформлене шляхетство роду лубенських Значків-Яворських, які походили від польських дворян Яворських, і затверджений за ними герб "Косцеша". Але вірний син Православ'я, він захотів краще страждати з приниженими, ніж доторкнутися хоча б до легкої тіні слави мирської.

Дійсно, це була надзвичайна людина. Окрім монашого смирення він не мав нічого, окрім небесних благ нічим не дорожив.

У кінці жовтня 1765 року ігумен Мелхіседек повернувся до свого монастиря і, незважаючи на свої власні приниження та страждання, утішив братію обнадійливими листами. Сам же ігумен був обрадуваний тим, що до Православ'я почало масово повертатися навіть ті, що раніше прийняли були унію.

Але відпочивати не було часу - треба було їхати до Варшави.

А Православ'я не переставало зазнавати усе більших і більші утисків. Черкаський губернатор, погрожуючи Мотронинському монастирю, обіцяє: "Десяток або другий на трьох деревах повісять та на палі посадять за проповідників, щоб на палях сидячи, проповідували іншим, щоб ті, задивляючись на їх злу смерть, бунтів таких не чинили".* (* Ю.Мариновський. Мотронинський монастир. С. 23) А польський офіціал Йосиф Добровлянський напав із військом на Мошногірський монастир, пограбував його, забрав худобу і все майно, а монахам наказав із монастиря забиратися.

Але ігумен Мелхіседек був у цей час у Варшаві, куди він прибув 1 січня 1766 року. Тут він передав листи, які привіз від цариці, князю Рєпніну. Але коли подав листа королеві, то від нього вимагали документів, які б підтверджували право на існування монастирів - Мотронинського и Мошногірського. Однак ігумен Мелхіседек мав документи із королівськими печатками і доказав, що правота на його боці.

Щодо польських і уніатських насильств, то від Яворського вимагали офіційних доказів, а між тим погрожували, що коли він цього не може зробити, то поїде з нічим, а до Петербурга повідомлять, що він "робив фальшиві доноси і даремно завдавав клопоту Верховним Властям".

Але Яворський, будучи майже чотири роки правителем Церкви, знав стільки кривди і насильств, що ніякого паперу не стало б, щоб переповісти їх. Тому у стислій формі він подав королю викладені по пунктах лише основні факти, серед яких такі:

- Комісари, губернатори і економи, ксьондзи, декани, інструктори і прості уніатські священики дозволяли собі все, на що штовхав їх жорстокий фанатизм. Та ще і чванилися своїми вчинками одні перед другими.

- Тяжкий хрест несли монастирі, але ще більші терпіння були звичайних священиків і простого народу.

- До легших кривд належали ті, коли вороги являлися у монастирях як мирні гості. Тут вони розкладатися як у себе вдома і не раз на довгий час, а щоб подякувати за гостинність або відомстити за те, що тут не могли їм дати всього, чого вони вимагали, безжалісно монахів били, дурощі виробляли, стріляли у вікна і старалися забрати із монастиря усе, що тільки могли.

- Інакше було, коли приходили як міліціонери чи взагалі для виявлення релігійної ненависті. Тут було ціле насильництво. Приходили зі зброєю в руках, грабували монастирське добро, а монахів або били, даючи їм від 50 до 100 ударів, або брали до якогось замку і там били публічно, саджали у ями і тюрми, змушували до тяжких робіт, а випускали, коли отримували гроші або якийсь дарунок.

- Монахів ловили, як тільки вони виходили за монастирські ворота, хапали по дорогах, на полях і млинах, били нестримно, виривали бороди і догола роздягали. Але монахів рідко коли вдавалось їм схилити до унії, частіше робили те тільки для того, щоб позбиткуватись над ними.

- Священики завжди терпіли за те, що не хотіли прийняти унії, і терпіли часто з усією родиною. Вони завжди були на очах у комісарів, губернаторів та економів, з якими разом часто жили й уніатські священики, декани та інструктори. Щоб священиків навернути до унії, заковували їх у кайдани, кидали до ям, били не лише плетінками, а й грубими буками, обрізували бороди, забирали їхнє майно, виганяли з парафії, а накладання данин було справою звичайною.

- Тут згадати б такі випадки. Чигиринський полковник Вичалковський прибув раз у Мотронин монастир і застав православного священика, який перед ним не встав. Вичалковський наказав зв'язати йому назад руки, а коли сторожа з милосердя ослабила шнур і священик хотів тікати, Вичалковський почав по ньому стріляти. Коли ж не вцілив, то почав священика доганяти, люто його бив, а потім наказав догола роздіти і бити. Удари були такі сильні, що все тіло облилося кров'ю і його, як мертвого, відвезли додому.

- Другий приклад. Уніатські наїзники напали на село Чаплищі, коли священик Іван правив службу Божу. Вони увійшли до церкви, роздягнули священика догола і били до крові.

- Що ж відноситься до народу, так тут придумували найможливіші способи - б'ють буками, є грошові кари, в'язниця, публічні побої в котромусь замку, - ось так платили православні, тримаючись своєї віри!...* (* Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. С. 36-38)

Навіть такий короткий опис страшних насильств і того, як знедолений народ терпеливо їх переносив, зворушив короля і він наказав заступникові канцлера написати до уніатського митрополита Пилипа Володковича, щоб його священики зупинили насильства, а також велів покарати тих, хто був повинен у насильстві над українцями.

Подібні листи надійшли і до польських вельмож, які володіли Україною: до князя Любомирського, воєводи брацлавського; до князя Яблонського, воєводи познанського, старшини чигиринського, і до князя Сингушка, старшини черкаського.

Досягти у цій справі успіху Яворському багато у чому допомогла палка промова на захист Православ'я єпископа Георгія Коніського, виголошена на сеймі з такою силою, що зацікавила навіть Європу. Відгомін її далеко розійшовся по європейських країнах.

Король дав також Яворському підтвердження тих документів, які видавали на користь Православної Церкви попередні королі.

Слід от ще що зауважити. Те, що Ігумен Мелхіседек не раз бував на польському сеймі, здається звичайним тільки людині непосвяченій у перипетії тодішнього життя. Насправді ж потрапити на сейм було надзвичайно важко: польські католики зневажали усі інші віросповідання, як хибні. Навіть для уніатських єпископів доступ на сейм був закритий. Із цього можна судити, яким авторитетом користувався ігумен Мотронинського монастиря, якщо йому були відкриті двері і у палац російської цариці, і на засідання польського сейму. Ненависть уніатів до Яворського була викликана у великій мірі також і заздрістю, цією невід'ємною вадою людської природи.

І нехай права, яких добився ігумен Мелхіседек, були поки-що тільки на папері, але і це багато значило і, мабуть, ніхто, окрім мудрого захисника Вітчизни, не міг би досягти усього того від королівської влади у такий тяжкий час. Лихоліття минуть, а здобуті документи залишаться на майбутній час. Ігумен Мелхіседек дивився не лише на сучасне, а і у день майбутній.

А між тим, поки Яворський відстоював Православ'я перед польським урядом, на Україні тривають безчинства. Відгомін про цю поїздку і про її результати досяг і сюди, але замість того, щоб зупинити уніатський розбій, він тільки підбурює уроджений польський гонор. В країна усе змішалося в якийсь хаос. Люди і священики, силою навернуті в унію, прагнули повернутися до Православ'я. Польські пани вважали таки дії за бунт, за гайдамаччину. Над людьми робили страшні насильства. Те саме тоді був замучений мліївський титар Данило Кушнір. І такі випадки були непоодинокі, нехай і не з такою жорстокістю здійснювані, але для православних жахливі.

Не минув нових знущань і стійкий поборник Православ'я і ігумен Мелхіседек, у якому уніати вбачали причину, яка підвела уже, здавалося б, зовсім поневолений народ.

Коли Яворський повертався із Варшави і був уже недалеко від свого монастиря, на нього напав писар польської консисторії, Лада, арештував, забрав документи і відвіз до містечка Городище, де великому подвижнику Православ'я знову було вчинено допит. Яворському погрожували смертю, зневажали, як тільки можна, оголеною шаблею розмахували над головою, і все це за те, що він їздив до Варшави відстоювати права православних. Нарешті писар наказав закувати його у кайдани і відправити до католицької консисторії.

Але не встигли ще виконати цього наказу, як з'явилися два польські козаки і повели Яворського до губернатора. Тут знову допити, приниження, погрози зброєю. Поляки так лютували на Яворського за те, що у його особі український народ мав свого захисника і повідця, що у люті своїй доходили до нестями. Губернатор хотів роздерти документи, привезені ігуменом Мелхіседеком із Варшави, але його зупинили. Як не лютували поляки, але в кінці кінців мусили відпустити Яворського, тому що вини на ньому не було ніякої.

Цього разу гірка чаша, яку було призначено випити до дна отцю Мелхіседеку, лише краєм торкнулася його, і справжні тортури, і справжні страждання були ще попереду.

Із того, як зустріли поляки повернення Яворського зрозуміло, що королівські документи не зупиняли уніатської сваволі, але навпаки, ще дужче розпалювали польський гонор і готували українцям нові страждання і муки..

Але що то був за народ! Із якою стійкістю стояв він на смерть за свою віру! Народ, гідний свого великого пастиря, який душу поклав за нього. А народ віддавав своє життя за віру.

У Черкасах поляки скликали усіх людей до будинку священика, щоб примусити їх прийняти унію. Але на усі намовляння і погрози народ відповів: "Убийте нас, але ми унії не приймемо!" Тоді прибув губернатор зі стражниками та військом і почали убивати людей. Трьох убили, інших покалічили, але народ унії не прийняв.

Такі звірства відбувалися скрізь по Україні. І керував тим усім лютий кат українського народу і Православ'я Мокрицький. Ніби сам сатана говорив його гордими вустами, діяв його кровожерними руками. Мокрицький скаженів, він хотів раз і назавжди знищити Православ'я і цих непокірних, зневажених ним, схизматиків.

А оскільки на шляху уніатів до своїх планів стояв лише, як могутня скеля, Яворський, і за ним, як за неприступною скелею трималося своїх берегів море народу, усю свою лють і ненависть поляки обрушили на ігумена Мелхіседека. Вони вважали, що знищивши його, вони відберуть опору і непокірний народ покоритися. Коли не стало їхнього пастиря, вони вдалися до останнього порятунку - до ножа, до гайдамаччини. На дику і свавільну силу вони відповіли силою.

Повернувшись до свого монастиря, Яворський майже цілий рік їздив по Україні і полагоджував церковні справи. Одночасно у монастирі переписували королівські документи і розсилали їх по Україні.

Така нескореність, такий запал, із якими відстоював Мотронинський ігумен права своєї Церкви і свого народу викликала нову лють серед уніатів. Вони вважали, що на Україні уже немає Православ'я, адже православні церкви були силою відібрані і перетворені на костьоли, православні священики переодягнені у ксьондзів, а ті, які утекли від унії, ховалися у лісах і ярах. Полякам здавалося, що вся Україна уже ополячена, окатоличена, а значить і королівські укази не мають ніякої ваги, тому що немає православних, на захист яких вони писані. Та діяльність Яворського доказувала зовсім інше - Православ'я не загинуло, український народ не бажає унії, навіть ті, хто прийняв її зі страху смерті, тепер бажає повернутися у Православну Церкву.

Мокрицький, намісник уніатського митрополита, який ніби узяв на себе роль справжнього ката православних, разом із іншими уніатами на противагу встановлених королівською владою "реляційних судів", які мали захищати права православних, встановлює суд "інквізиції", на якій викликаються, що не слухають законної уніатської церковної влади. А оскільки першим з таких непокірних був Яворський, то незабаром після повернення із Варшави Мокрицький і викликає його на такий суд.

На цей письмовий виклик Яворський відповідає дуже різко, відчуваючи всю правоту свою, відповідає з гідністю, яка належить правителю, тому що добре усвідомлював, що йому Самим Богом ввірена уся повнота влади на Україні і що тільки він один тепер відстоює право цього народу сповідати свою віру. Яворський розсудливо відповідає Мокрицькому, що православні, які повернулися із унії у свою віру, не можуть стати перед будь-яким судом, якщо не накаже їм те православна влада. "Коли ти не візьмеш всього того до уваги і захочеш починати суд, то стережись, щоб наслідки твого декрету не обернулися проти тебе самого",* (*Василь Кудрик. Мелхіседека Значко-Яворський. С. 47) - так закінчує Яворський свого листа до Мокрицького.

Справа у тому, що у цей самий час уніати склали проти Яворського декрет, де висунули йому і "збунтованій Україні" звинувачення у багатьох пунктах. Зокрема його звинувачували у тому, що він ніби-то насміхається над законною уніатською владою, що він допускає на Україну "волоських монахів", які підбурюють народ, що він розсилає копії королівських постанов на користь православних, що він приводить до присяги тих, що повертаються у Православ'я, та багато іншого. За усі ці провини декрет Мокрицького постановляє стягати із винуватців грошові штрафи у дуже великих розмірах. Наприклад, валявська громада мала сплатити 2000 гривень. А священики із села Валява Іван Войнаровський та з містечка Вільшани Симеон Федорович, які вживали усіх способів, щоб утримати свої громади у Православ'ї, оголошувалися негідниками, від них відбиралися не лише парафії, а й священицький сан, і самі вони піддавалися прокляттю. Для підписання подібного "ганебного листа" мав з'явитися до Мокрицького на суд і сам Яворський, якого вважали за головного винуватця і призвідця "бунтів". Звичайно, ні на який суд ігумен Мелхіседек не з'явився. І не було ніякої законної, юридичної основи притягати його до суду. Усе це тільки ще більше показувало славу нескореного Мотронинського ігумена, і тим, чим уніати так силкувалися принизити, вони лише підносили його авторитет.

Бачачи, що ніщо не допомагає, Мокрицький закликав собі на допомогу польське військо.

Справжній хаос, щось незрозуміле діялось тоді у цілому краї. Безневинних людей хапали на полі, на дорозі, забивали мало не до смерті, грабували, і ніхто не відповідав за усі ті беззаконня. Ще більшої кари і муки чекали православні від приходу війська. Хто із православних хотів тепер перебратися на другий берег Дніпра, де не було польської влади, того арештовували і або вбивали відразу, а що він мав, забирали, або везли у якійсь замок і там карали ударами, завдаючи їх одній людині по 100 і більше.

На початку травня 1766 року син священика у супроводі кількох парафіян їхав до Переяслава, щоб єпископ його висвятив. На трахтемирівському форпості польська сторожа схопила їх, відібрала документи і все, що мали, а усім дали по 300 ударів буками. Напівмертвими залишили їх поляки на дорозі, а жителі Трахтемирова відвезли до домів.

Найжахливіше у всьому цьому було те, що найбільші звірства чинили над своїми українськими братами свої ж українці, які прийняли унію. Здійснилося давнє бажання поляків: "Напустити українця на українця, а вони самі себе винищать".

Уніатське церковне начальство, яке складалося з українців, які перейшли до унії, відзначалося ще більшим варварством, ніж самі поляки. І це було жахливо, тому що означало братовбивство. І це краяло серце щирого українця і вірного православного, яким був ігумен Мелхіседек. Що було страшнішого, ніж дивитися, як брат убиває брата, немов у якомусь безумстві забувши, що їх породила одна мати і віру дала усім одну - православну!

Бачачи усі ті безчинства, Яворський знову поїхав до єпископа Гервасія шукати у нього ради.

Як тільки Яворський повернувся з Переяслава, до його келії вдерся шляхтич Хойновський, почав погрожувати і вимагати королівські листи, які дозволяли православну віру. А коли Яворський ті листи йому показав, Хойновський викрикнув: "І королеві відрубають голову за те, що дав православним привілеї"* (* В.Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 52)

Виходячи з келії ігумена Мелхіседека Хойновський сказав, що уже давно хотів його вбити, а тепер уже напевно вб'є. І дійсно, через кілька днів було вчинено замах на життя ігумена, і тільки Божий Промисел врятував його життя.

У таких жахливих умовах, щомиті перебуваючи під загрозою смерті, ігумен Мелхіседек не втратив ні мужності, ні свого завзяття у справі опікування церквами, ні ревності у захисті Православ'я. Його віра була безмежна. Своє життя він уже давно посвятив справі захисту Православ'я, свою волю віддав у руки Божі, а тому ні на мить не злякався за це примарне земне існування.

Звірства уніатів над православними не припинялися, і Яворський знову змушений їхати до переяславського єпископа. Подив викликає мужність ігумена і те, як вдавалося йому стільки разів виконувати свою справедливу місію серед ворогів, перед їх очима, і все-таки чинити по-своєму і кожного разу залишатися живим.

На противагу діям уніатів Яворський запропонував єпископу Гервасію такий план:

1. Послати до трахтемирівського коменданта Жураковського копії королівських привілеїв і вимагати, щоб на всіх форпостах перепускали тих, що їдуть до єпископа із церковними справами.

2. В Житомир і Вінницю доручити протести і виказати кривди, заподіяні уніатами і польськими властями православним. Коли б їх там не прийняли, то вручити міським судам у Київській та Новоросійській губерніях і в Малоросійську колегію.

3. Повідомити у Житомир та Вінницю про привілеї короля, виписати їх із міських книг та розіслати по Україні.

4. Створити ширшу церковну управу, щоб вона зайнялася справами насильств.

5. Церковну управу утримувати на кошти церковних громад.

6. Порозумітися з єпископом Георгієм Кониським, щоб мати його поради.

7. Вияснити церковні справи від 1761 року, коли українські єпархії почали відносити до Переяславської єпархії.

Та вияснилося, що майже нічого з того виконати не було можливості.

Посланець із листом Жураковського дома не застав, а його заступник листа взяти не захотів і сказав, що він і сам не пускає тих, що їдуть до єпископа.

Протестів до Житомира та Вінниці не послали, тому що московський полковник відмовився у тому допомагати.

Міські суди та губернаторська канцелярія в Києві та переяславський земський суд відповіли, що вони у церковні справи не хочуть вмішуватися.

Уніати діяли нагло, розбоєм, ні про яке законне полагодження справ вони і не думали.

А тому, не змігши заручитися підтримкою ні церковної, ні світської влади, Яворський зрозумів, що все управління, а отже і відповідальність за Православну Церкву в Україні лягає лише на його одного. Для однієї людини то був тяжкий, непомірний тягар. Але ігумен Мелхіседек духом не падав і рук не опускав, а покладав усю свою надію на Бога.

Не встиг ще Яворський повернутися у свій монастир, як у Смілянщину уже вступило кількохтисячне польське військо, запрошене Мокрицьким. Тоді ігумен Мелхіседек писав до єпископа Гервасія: Всім людям привиджується смерть, думають, що майна і життя позбудуться. Я лишаюся в монастирі за всіх терпіти і сподіватися смерті." * (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 59)

Та ще гірше лихо прийшло на Україну із заснуванням поляками Барської конфедерації. Конфедерати чинили ще більше безчинств, ніж було їх до цього, тому що взагалі не підкорялись нікому, ніякої зверхності над собою не визнавали і фанатично вірили в те, що захищають Польщу віл посягань на її свободу. Жорстокість їх була небаченою.

На рішення короля поляки заявляли: "Тепер не так буде, як князь чи король вам бажає, а так, як ми, річ посполита, хочемо і зробимо".* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 64) Це було те зухвале польське: "Польща неладом стоїть", - яке врешті і погубило Польщу.

Православних священиків виганяли з парафій, їх майно пограбували, будинки знищили, жінок та дітей безчестили, а самі ті священики блукали по лісах та горах далеко від своїх родин.

То були дійсно часи, які своєю жорстокістю, але водночас і стійкістю православних у своїй вірі, нагадували часи переслідувань християн за Нерона та Діоклетіана, з тією лише різницею, що тоді язичники вбивали і мучили християн, а тепер їх мучили такі ж християни, які хвалилися найчистішою вірою. Сам диявол немов би зійшов тоді на землю і мучив православних руками людей, затьмаривши їм розум.

З особливою люттю нападали уніати та конфедерати на монастирі і монахів. Монастирям було заборонено робити будь-які релігійні послуги людям, за порушення цього наказу грозили карами. Знову, як у часи укладання унії, православних хоронили без церковної молитви, діти лишалися нехрещеними...

26 серпня 1766 року уніати захопили 12 монахів Мошногірського монастиря, які працювали на монастирському полі. Все, що було у них, забрали, а їх, як "бунтівників", відправили до Радомишля, де дали кожному по 400 ударів, потім закували у кайдани і призначили до тяжких робіт.

Неможливо описати усі ті приклади жорстокості тих часів.

Священика з села Березникова Івана Старжевського уніати схопили на дорозі, привезли в Корсунь і там сильно побили. Потім наложили йому на шию "колоду" такої довжини, що розпростертими руками можна було сягати її країв, прибили руки до кінців колоди і так відправили його до Радомишля. Єдиною виною цього священика було те, що він був православним!

У селі В?язівок отаман, підкуплений Мокрицьким, дав 300 ударів буками Євстафієві Шклярові за те, що він їздив у Переяслав до православного єпископа, бив і приказував: "Ото тебе б'є твоє Православ'я!"* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 56)

Народ був доведений до відчаю. Озброєні польські козаки згонили людей до уніатських церков. Хто ж не хотів приймати унію, мав платити великий грошовий штраф, а крім того ще карався побоями.

Не зважаючи на увесь той хаос, який стояв навколо, ігумен Мелхіседек зумів повідомити єпископа Гервасія, що на Україну прийшло польське військо. Але відповіді від єпископа не було. Тому Яворський вирішив знову їхати до Переяслава. Він написав Окружне Послання, де повідомляв, що має від'їздити, та закликав народ, щоб твердо стояв у православній вірі, тому що тим народ не робіть ніякої провини на перед королем, ні перед уніатами. Тож нехай усі стоять твердо і надіються на Бога.

Цей вірний пастир, якому Господь вручив Своє стадо, ніби передчував, що в останній раз звертається до своєї пастви і тому залишав їй своє пастирське благословення перед найтяжчими випробуваннями. Тепер ігумен Мелхіседек вступав у ту смугу свого життя, де йому призначено було прийняти найбільші муки за православну віру, випити до дна чашу страждань, яка тепер уже не могла поминути його...

У своїй незбагненій люті уніати навіть не підозрювали того, що розправившись з ігуменом Мелхіседеком, вони самі собі приготували загибель. Вони самі прибрали з дорогі розлюченої, доведеної до відчаю власними безчинствами народної маси єдину силу, яка стримувала ту гарячу хвилю, що рвалася до відплати. Не стало Мелхіседека - і спалахнуло народне повстання. Тільки один він міг стримувати кровопролиття, тільки руки ігумена Мотронинського монастиря народ міг віддати свою долю, а коли Яворського фізично усунули від подальших подій, народ узяв у свої руки справу свого визволення. Греблю зруйнували - і нестримний потік повстання хлинув на уніатів, кров'ю прокладаючи собі шлях до свободи. Можливо руками цих повстанців, коліїв, Господь помстив за Свого обранця, праведника, якого несправедливо обезчестила польська унія. Так чи інакше, а ігумен Мелхіседек до останньої хвилини приносив себе у жертву для того, щоб відвернути неминуче, щоб мирним шляхом зупинити уніатів, які у своєму фанатизмі втратили голову. На його авторитеті, на його пастирському слові трималося все, і уніати самі знищили ту велику стримуючу силу... Тепер уже ігумену Мелхіседеку не залишалося чого робити - бачачи безумство уніатів, Господь навів на них караючу руку коліїв.

Але розповідь про це ще попереду.

Поки-що ж, залишивши пастві Боже благословення, ігумен Мелхіседек зібрався у дорогу. На кожному кроці слідкували його уніати. Але Промисел Божий до пори беріг свого обранця. У селі Сокиренцях уніати поставили варту, щоб схопити Яворського, та замість нього схопили священика з села Журавки, а коли зрозуміли помилку, то ігумен Мелхіседек був уже далеко на паромі серед Дніпра.

Прибувши до єпископа, він розказав про те, що діється на Україні, і наполягав на тому, що потрібно про все це повідомити регіментаря та Синод. Від себе єпископ Гервасій написав листа до військового начальника (регіментаря) Воронича. До всього додавалися копії королівських постанов. Із листами мали послати двох священиків: Степана Гречку та Олександра Потаповича. Вони мали привезти і відповідь від регіментаря.

Але усім тим планам не судилося здійснитися. Очевидно, цього разу уніатська сторожа була пильнішою, ніж попереднього.

При переїзді через Дніпро знову ж таки на тому сокиринському форпості його уже чекала варта. Як тільки Яворський зійшов на берег, його зустрів поляк Змієвський і повів до ревізора Людвика Бардоцького, який знаходився на сокиренському форпості. Відразу ж туди зайшов другий представник польської влади - Яким Левицький - і заявив, що має наказ від Мокрицького арештувати Яворського. "Іди, - сказав він до ігумена Мелхіседека, - перед тобою далека дорога".* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 66) Цього разу уніати поставили перед собою завдання живим не випустити Яворського із своїх рук.

Коли ігумена Мелхіседека поставили перед Мокрицьким, той вигукнув:

- Це той бунтівник, через якого багато людей перемучили!

- Я не бунтівник, - твердо відповів ігумен.

- А чому ж ти в наших церквах читав свої права, щоб люди приставали до Православ'я?

- То читалися королівські постанови, але не у ваших церквах, а в наших православних, які ніколи не були уніатськими, а все те робилося не без відома єпископа, - відповів Яворський.

- Слухай, дурню, - чванькувато заявив Мокрицький, - не говори про свої церкви! Я тут офіціал! Накажу тебе бити, і нехай твій єпископ тобі допоможе. Мовчи!

Другого дня повели Яворського на допит до Мокрицького. Але цього разу Мокрицький поводився дуже лагідно, говорив без крику, ласками та посулами намагаючись навернути ігумена Мелхіседека на свою сторону. Але оскільки з цього нічого не вийшло, то наказав відправити Яворського до Радомишля. Але перед цим ще не раз ласкою намагався вмовити ігумена Мелхіседека хоча б одягнути уніатський одяг. "Хіба силою так мене вберете", - відповів Яворський.

У Яворського забрали все, що він мав, посадили на убогий візок і повезли під вартою.

Але як тільки виїхали за місто, начальник варти наказав силою переодягнути ігумена Мелхіседека у ксьондзівський одяг, який виявився для могутньої статури ігумена замалий. Тоді начальник сказав:

- Не виставляв би ти себе на посміховище, коли б став уніатом; у нас ти дістав би кращий монастир і був би у ласці та повазі у нашого митрополита.

- Я готовий терпіти за віру святу, коли б і смертю мене карали, але на унію не перейду! - твердо відповів Яворський.

26-го липня було арештовано ігумена Мелхіседека, і тільки 30-го липня привезли його до Радомишля. Серед таких переживань, знущань, виставляння поважаного ієрарха на сміх він майже нічого не їв, дуже змарнів і втратив багато сили. Тоді польський комісар почав сміятися з нього: "Ну чи можливо, щоб такий поганий чоловік був у цариці, і щоб вона посилала його до короля? Хіба вже кращих не було?". "Одягніть мене ще в гіршу одежу, - сказав Яворський, - то я буду ще поганіший".* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 70)

- То хіба наша одежа погана? - крикнув комісар, і наказав принести різок, щоб бити Яворського. Різки принесли, але комісар відклав покарання до приїзду офіціала.

Другого дня знову привели Яворського до комісара, де був уже і офіціал, і комісар наполягав на тому, щоб бити ігумена різками, але офіціал заперечив: "Йому і того досить".**

Ті кілька днів, що провів ігумен Мелхіседек у Радомишлі, очікуючи суду, пройшли у постійних знущаннях, насміханнях над ним поляків.

Одного разу в ночі свояк уніатського митрополита шляхтич Сендзін, вдаючи п'яного, ввірвався до кімнати, де був Яворський, і стріляв, намагаючись вбити ігумена, але охорона врятувала Яворського.

Представники польської влади, підлесливо показуючи, ніби вони шкодують Яворського, почали з ним лагідну бесіду. Комісар сказав до нього:

- Жаль мені, що передчасно пропадеш. Пристань до унії, а я накажу салютувати.

- Хоч і передчасно пропаду, - відповів ігумен, - але пропаду, обороняючи віру.

Після цього його так же ґречно попросили випити меду, і після того Яворський кілька днів відчував себе дуже погано, - очевидно, мед був отруєний, але Господь і на цей раз зберіг йому життя.

Із Радомишля, не добившись ніяких поступок від Яворського, його повезли до уніатського митрополичого замку у Городку.

Тяжка то була дорога! Ледве виїхали з міста, ті, що супроводжували арештованого ігумена, пограбували його, забравши не лише гроші, а й останню сорочку. Ноги Яворського закували у тяжкі кайдани, такі тісні, що вони не давали змоги навіть стояти, тому його віднесли і посадили у хиткий візок.

Чотири дні везли страдника, не даючи йому їсти. А тому, що візок кілька разів перевертався, а ноги ігумена були весь час закуті у тісні кайдани, був він змучений і зранений.

Привізши у городок, ігумена Мелхіседека вкинули до кам'яної кімнати, де замість постелі лежав жмут соломи, у якій він і пролежав без їжі кілька днів. Ноги ігумена, закуті у кайдани, опухли і посиніли, груди опухли від втоми, а певно від отрути. Нещасний мученик так ослаб, що здавався мертвим. Бачачи те, губернатор покликав лікаря і той сказав, що хворому немає уже надії.

Уніати так ненавиділи Яворського, що видавали бажане за дійсне. Невдовзі повсюди між ними рознеслася чутка, що Яворський помер. Уніати святкували перемогу. Польські пани влаштовували на честь цього бенкети. Та ще більше пригноблювали український народ.

А в цей час ще не до кінця змучений страдник Христов продовжував покірно нести свій тяжкий хрест.

Уніатський митрополит Володкевич, почувши, що Яворського арештовано, наказав його замурувати - закласти цеглою вікна і двері у тій кімнатці, де він знаходився.

Поки ще готувалися виконати цей наказ, ігумену Мелхіседеку було дозволено побачитися зі своїм слугою, якому він сказав:

- Шукай способу дібратися до Переяслава і там про мене все розкажи. Нехай єпископ повідомить резидента (російського представника у Польщі, князя Рєпніна), може він допоможе мені звідси вийти.* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 75)

Робітники почали замуровувати вікна, але губернатор, бачачи, що Яворський помирає, опам'ятався і наказав припинити, а митрополита повідомив, що стан Яворського безнадійний.

Але для більшої впевненості ігумена Мелхіседека закрили на подвійні двері, причепили 5 колодок і поставили варту із шести солдат.

На щастя, між тими, що стерегли ігумена, був один, Павло Лещенко, який співчував йому, приносив кращу їжу, і може це дало змогу Яворському залишитися живим. Але ще вірніше те, що Сам Господь зберіг йому життя. Скільки перенести мук, скільки знущань, кілька разів бути отруєним - і вижити! Хіба це не чудо, яке ми бачимо на прикладі першомучеників-християн, яких карали, стругали їм тіло залізом, а за ніч Господь зціляв їхні рани? Так і ігумена Мелхіседека, Свого вірного воїна, Свого любимого обранця, зберіг Господь і залишив живим на докір бенкетуючим уніатам.

Тим же Павлом Лещенком ігумен Мелхіседек передав листа до єпископа Гервасія.

Але поляки так ненавиділи Яворського, що живим, нехай і помираючим він їм муляв очі, заважав дихати. Одного разу дружина губернатора, притворно вдаючи, ніби вона співчуває ігумену відвідала його і дала випити якогось напою. Коли Яворський випив його, то почались такі муки, що смерть уже стояла біля нього. Тепер то вже поляки надіялися, що ігумен не виживе, що отрута зробить свою справу і ненависний їм ворог напевно помре. Охорона витягла безпритомного ігумена на двір і там залишила, думаючи, що він помер.

Але й цього разу Господь зберіг життя ігумена Мелхіседека і отруйний напій не заподіяв йому смерті. Хоча слабкістю ігумен був як неживий.

Які ж осліплені у своїй люті були уніати, що маючи перед своїми очима ці незаперечні приклади покрову Божого над Яворським, вони не опам'яталися, не схаменулися, але ще більше озлоблювалися і проти ігумена Мелхіседека, і проти православної віри та українців!

Коли Яворського було арештовано, Мокрицький повернувся до Корсуня і до нього зібралися уніатські священики, ще дехто з людей. Мокрицький, думаючи що Яворський уже помер, говорив: "Нехай тепер душа Яворського перебуває на небі, а тіло лежить у землі. Він, як ніби мудрий, говорив, що буде війна, але я знаю, що через нього одного війни не буде," *(*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 80)

І Мокрицький продовжував інквізиторські поїздки по Україні, ще більше лютуючи та вигадуючи ще жорсткіші муки.

Довго лежав Яворський, як мертвий, але нарешті подав ознаки життя.

Через кілька днів з'явився секретар уніатського митрополита і під покровом темної ночі повезли Яворського до Дерманя. Там його знову кинули у кам'яну монастирську кімнату, але кайдани із ніг зняли.

Так пролежав ігумен Мелхіседек, змучений, зранений і знесилений ще два тижні. Уніати усіма засобами силкувалися привести його до унії, але ніщо не допомагало зломити цей несхитний дух.

Тоді уніати почали розробляти плани, щоб уже напевно загубити ігумена Мелхіседека і заподіяти йому певну смерть.

Але усі їхні замисли зруйнував Господь. Сталася несподівана, неймовірна і щаслива для ігумена Мелхіседека подія.

Одного разу до Яворського зайшов якийсь чоловік, єврей, і сказав, що допоможе йому втекти та запропонував переодягтися у московський купецький одяг. Ігумен Мелхіседек спочатку не погоджувався, вважаючи що втечею він відмовляється від вінця мученика. Але тому, що прибулий дуже настоював, то нарешті ігумен вирішив, що у тому була воля Божа, і покорився. Як уже те вдалося зробити, одному Богу відомо, але незважаючи на сильну охорону, на присутність знавіснилих уніатів, переодягнутому купцем Яворському вдалося втекти, і незабаром він був у обіймах свого собрата єпископа Гервасія.

Прибув ігумен Мелхіседек до Переяслава 31 жовтня 1766 року. Більше у Мотронинському монастирі він не появлявся.

Єпископ Гервасій вжахнувся, побачивши, яким змученим, покаліченим, ледве живим постав перед ним його дорогий ігумен! А Яворський сказав: "Три рази давали мені отруту і так я втратив своє давнє здоров'я. Зуби повипадали, очі погано бачать, ноги від заліза ослабли і я ледве можу ходити". *(*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 79)

Не було кому більше оберігати і заступатись за монастир Мотронинський, і тому безліч разів терпів він утиски та напади від уніатів. Нарешті ж 5 квітня 1768 року напали на нього конфедерати, пограбували монастирську скарбницю і все монастирське добро забрали. 11 травня знову зробили напад на монастир конфедерати. Під час цього нападу, оскільки грабувати уже було нічого, пограбували майно окремих ченців та з люті зруйнували унікальну монастирську аптеку. 15 травня конфедерати напали на Жаботин, але тому що мешканці міста довідалися про напад та завчасно повтікали в ліси, начальник загону наказав вирушати знову на Мотронин монастир, щоб перебити всіх монахів. Довідавшись про це, монахи розбіглися "по горах и пропастях земних".

М.Максимович у статті "Сказание о Колиивщине" говорить, що Мотронинський монастир був зруйнований у присутності Стемпковського, кількох монахів вбито, інші повтікали.

Беручи усе це до уваги, ми бачимо, що не Мотронинський монастир був організатором Коліївщини, а народ піднявся для того, щоб відомстити за свої поганьблені святині.

Не встигли ще позаживати рани від катувань, а ігумен Мелхіседек уже знову збирається до Варшави, на сейм, який мав зібратися у другій половині 1767 року. Для розгляду цього сейму було вироблено Маніфест, у якому, зокрема, говорилося: "Засіваємо кров'ю, а Бог збирає плоди. Мучать нас, вбивають, печуть руки, смолою обливши, січуть різками до голих кісток, забирають грабунком церкви, забороняють Святі Тайни. Хто ж, чуючи про такі переслідування, не пожаліє нас? Що може примусити нас відректися від віри отців наших, віри Православної, яку ми з небезпекою для життя повинні охороняти? Через таке насильне переслідування наші священики ховаються по лісах і печерах, і ми позбавлені необхідних для нашого спасіння Святощів..." *(*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 95)

Але ця поїздка не здійснилася, очевидно, через слабке здоровся ігумена Мелхіседека. Листи послали єпископу Георгію Кониському, щоб він захищав інтереси України на сеймі.

Постанови цього сейму були повністю на боці православних, а тому можемо припуститися думки, що ігумен Мелхіседек, якому безперечно були відкриті шляхт Господні, знав, що не було нагальної потреби у його особистій присутності на сеймі.

Отже, сейм 1767 року підтвердив права православних, забороняв називати їх "схизматиками", "отщепенцями", "незединеними" та іншими зневажливими іменами. Постановлялося, що священиків, які перейшли до Православ'я, не мали права примушувати до унії. І нарешті, назначався спільний суд, який складався б із православних та уніатів, який би розглянув скарги православних на поляків та уніатів.

Але була і одна заборона: не дозволялося тим, кого змусили перейти до унії, повертатися назад у Православну віру.

А тому, поки ця постанова не була затверджена, по всій Україні збиралися заяви від православних, які б підтверджували, що вони виявили бажання перейти у Православну віру до цієї постанови. Але тому, що у країні не було ладу, та ще тому, що часу було обмаль, зібрано було всього 93 маніфести.

А тим часом єпископ Гервасій писав із Варшави: "Нехай мотронинський отець ігумен потрудиться, щоб назбирати маніфестів, а коли їх дістане, нехай сюди приїздить, то відбере і все своє, яке уніати забрали". *(*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 97)

Маючи на руках попередній лист, де призначалося його представником народу, та зібрані маніфести, Яворський на початку січня 1768 року відбув до Варшави.

Цього разу поляки побоялися зачепити самого Яворського, але по дорозі польський ксьондз дуже побив супровідника ігумена Мелхіседека.

Яворський прибув у Варшаву за три дні до початку нарад сейму. Але уся та справа тяглася надзвичайно довго. На польських сеймах завжди був нелад, поляки не хотіли покорятися постановам своїх королів, усе це затруднювало прийняття будь-яких рішень, а тим більше, таких важливих, які стосувалися Православ'я в Україні.

Два місяці ходив Яворський у Варшаві по різних судах та урядах, де на кожне прохання, на кожну заяву чинилися різні перешкоди та зволікання. Треба було мати велике терпіння зносити цю безкінечну паперову волокіту.

Зрештою засідання сейму були припинені і сейм перенесено на середину лютого.

Чекаючи сейму, Яворський вручив маніфест міському суду, а князю Рєпніну передав прохання, щоб виступив на захист українських інтересів.

У се це говорило про успішне завершення справи.

Побачивши, що так повертається справа і що за вдіяні злодіяння йому прийдеться відповідати перед польською владою, Мокрицький приїхав до Варшави, щоб помиритися з Яворським. А коли його не застав, то звернувся до єпископа Георгія Коніського, падав йому в ноги і просив схилити ігумена Мелхіседека до примирення. І, повертаючись на Україну, впевнив Коніського, що буде миритися з усіма, кого скривдив.

Ігумен Мелхіседек не вірив у щирість Мокрицького та у можливість мирного полагодження справи. Але і надіятися на прихильні для українців рішення суду теж не приходилося, тим більше, що князь Рєпнін не захотів брати участь у цій справі. Тому справу до суду не передавали, а сейм підтвердив постанову, що наверненим в унію не вільно повернутися до Православ'я. Прохання від Яворського та Коніського ледве прийняли аж під кінець сейму. Мішаний суд між православними і католиками мав розпочатися аж у кінці року.

Сейм закінчився в лютому, і Яворський виїхав із Варшави 10 квітня.

А тим часом на Україні продовжувалися звірства та розбої уніатів. В січні 1768 року єпископ Гервасій доносив Синодові: "Український народ перебуває у таких насильствах і муках, які були хіба що в апостольських часах".* (*Василь Кудрик. Мелхіседек Значко-Яворський. Стор. 100-101)

І поки ігумен Мелхіседек перебував ще у Варшаві, єпископ Гервасій повідомляв його про 86 випадків насильства. І це за такий короткий час!

Як уже говорилося раніше, у відповідь рушенням сейму поляки заснували Барську конфедерацію. Це був справжній розбій, закону уже тут не було ніякого.

Усе це привело до спалаху Коліївщини.

Недобрими наслідками відбилося те повстання і на подальшій участі ігумена Мелхіседека.

Придушивши виступ коліїв, царська Росія шукала винних, і, не вдовольнившись лише кров'ю страчених Гонти, Залізняка та інших організаторів повстання, обрушила свою караючу руку і на представників церкви. Над єпископом Гервасієм та ігуменом Мелхіседеком Москва учинила суд, який скінчився тим, що Гервасія позбавили сану єпископа, а Яворського назавжди відірвали від рідного Мотронинського монастиря, перевівши у Переяславський монастир звичайним консисторським урядовцем.

В 1771 році Яворського перевели до Києва, де він став Києво-Печерським намісником, а також був возведений у сан архімандрита.

Страшна пожежа Коліївщини не минула даремно. Повстанці своєю кров'ю ніби заплатили за те, щоб у країні запанував, нарешті, відносний спокій, а поляки не посягали більше на те, що було в українського народу найдорожчого - на його Православну віру. Дорого заплатила за свою нерозумну політику й Польща. В 1772 році вона була розділена між трьома державами - Росією, Австрією та Прусією, а незабаром уся Правобережна Україна була приєднана до Росії. Більше ніщо не стояло на шляху Православ'я. І тільки каліки, які блукали по всій Україні, прохаючи милостиню, нагадували про недавні страшні часи. Їхні каліцтва виразніше усяких історій говорили про те, що діялося на Україні. А каліцтва ті були страшні! Ось шкандибає на милиці старець - права рука і ліва нога у нього відрубані. Ось священик, у якого у синіх шрамах усе обличчя - йому уніати обірвали бороду. Ось дід з вивернутими повіками ... Скільки їх, сотні, тисячі, із виколотими очима, порубцьованими тілами, скаліченими руками й ногами. Із них, цих обездолених калік, вийшли кобзарі, які у сумних піснях розказали історію своєї нещасної Вітчизни майбутнім поколінням.

Але ніхто ніколи не сказав, що в тому, що Україна нарешті спочила від мук, була заслуга скромного ігумена Мотронинського монастиря отця Мелхіседека...

Та все ж, не дивлячись на зовнішній перебіг подій, подив викликає духовна висота цього великого подвижника Православ'я. Знущання і приниження не зломили його волі і не змогли зупинити у боротьбі за Православну віру. Жодного разу не пошкодував він на свою гірку долю, не нарікав, не скаржився, і ніколи не втрачав надії на Божу милість. Можливо тому з такою стійкістю переніс святий ігумен свої особисті нещастя, що від особистого щастя він зрікся заради Бога в ім'я Православної віри. Усе життя не переставали отця Мелхіседека переслідувати несправедливість, приниження, людська кривда і людська неправда. Польща ненавиділа його як "царя схизматиків". Росія звинуватила його у зв'язку з гайдамаками... Що ж, не дивно. Земні владики не люблять тих, хто говорить правду, а ігумен Мелхіседек усе своє життя говорив тільки правду і за правду боровся.

Зате безмежною любов?ю користувався він у простого українського народу, який вважав його своїм батьком, заступником і охоронцем.

Ніяких людських сил не вистачило б на те, щоб винести ті муки, які терпів ігумен Мелхіседек, і залишитися живим. Але Господь зберіг йому життя, тому що воно було потрібно для України. І святий ігумен, розуміючи це, жив не для себе, а для Бога і свого обездоленого народу.

Вихором пронеслися перед його очима події історії... Ось він їде у Москву, ось уніати полюють на нього, як на дикого звіра... Знову поїздки у Варшаву, один, другий, третій раз... Що знав він у життя? Безкінечні труди, неусипні молитви, і за все те знущання уніатів, невдячність своїх... За свій подвиг ігумен Мелхіседек не отримав ні нагороди, ні подяки від людей. Та він і не чекав на них, не думав ні про вдячність, ні про нагороди. Єдине, чого він бажав - свободи Православ'я, можливості рідному народу вільно сповідувати рідну віру. Цього він досяг, і це була найбільша нагорода у його житті.

Він зробив усе, що тільки може зробити людина для того, щоб відстояти свою Церкву, щоб забезпечити її на майбутнє від зазіхань уніатів. А чим жив сам ігумен Мелхіседек після усіх тих насичених подіями років, як почувався він, відірваний від рідного Мотронинського монастиря, якому віддав близько двадцяти чотирьох років свого життя, у якому виплекав дітище найновіших наукових досягнень - свою аптеку, який любив усім серцем своїм, болів душею за кожного монаха. Як йому було перенести цю розлуку? Історія мовчить... Та, думається, що він просто жив. Не вважаючи за заслугу свої труди і страждання. Не вважаючи за образу невдячність від людей. І своє нове становище - покараного зовнішніми почестями - не вважати за несправедливість. На все воля Божа! Під виглядом нібито підвищень по службі його делікатно відсторонили від церковних проблем, від кипучої діяльності, для якої була створена його могутня натура, і, можна сказати, відправили на відпочинок. Він не противився цьому. А був тоді ігумен Мелхіседек ще не старою людиною. Коли спалахнуло повстання Коліїв, щоб згаснути майже раптово, принісши визволення Вітчизні, йому було усього 52 роки. У такому віці людина ще сповнена життєвої енергії і може жити дієвим, чи то церковним, чи громадським життям... Повторимося: те, як із ним поступили, ігумен Мелхіседек не вважав за несправедливість, та, напевно, і не надавав тому особливої ваги. Головним для нього було не зовнішнє становище, а життя духу, у яке він був настільки заглиблений, що весь той вихор історичних подій промайнув для нього як сон. А дійсністю було життя внутрішньої людини, безупинна молитва та споглядання Божих таїн. Тілом перебуваючи на землі, духом він знаходився у небесних оселях. Таким він був усе своє життя. Мав пристрасну вдачу, та зумів покорити її духові. Мав безліч заслуг, та умів їх такими не вважати. Він умів управляти пориваннями серця і бачити у життя єдину ціль - спасіння душі.

Не зважаючи на всі перенесені випробування, ігумен Мелхіседек прожив довге життя - 93 роки. І у цьому також проявилася особлива воля Божа над ним. Господь ніби показував, що життя людини не залежить від зовнішнього благополуччя і земних вигод, а залежить воно від Єдиного Бога. І ще цим Своїм особливим покровом над святим Господь ніби ще раз підтвердив Свої слова: "Не доторкайтеся обранців Моїх і святим Моїм не робіть зла!"

З якого боку ми б не розглядали життя Ігумена Мелхіседека, скрізь, у будь-який момент, у будь-якій ситуації ми бачимо цього чистим, як Ангела Божого. Перебуваючи у вихорі політичних подій, ні в які політичні дії він не вступає. Не спокусили його ні слава земна, ні людські почесті. Він дбав лише про спасіння своєї душі і спасіння врученої йому Богом пастви, якою була уся Україна. Він був пророком, тому що тоді, коли про повстання ще не було й мови, він, як великий прозорливець Божий, бачив майбутнє і не раз застерігав уніатів, що коли ті не опам'ятаються, війна неминуча. Але його ніхто не слухав. Слова Христа: "Научитеся в Мене, тому що Я смиренний і покірний серцем" (Мв. 11,29) ігумен Мелхіседек виконав як ніхто з людей, тому що він жодного разу не виступив на оборону себе особисто, а думав і діяв лише для блага інших. Це був дійсно дивний муж, великий праведник і великий українець, який усе свої життя віддав на служіння Богу і Батьківщині.

У 1786 році архімандрита Мелхіседека перевели у Глухівський монастир, де він і помер 2 червня 1809 року.

Так закінчилося життя цього славного сина українського народу, мужнього воїна Христового, незламного у трудах і терпінні мученика за віру, сповідника Православ'я.

То ж помолимося Богу і принесемо Йому подяку за те, що нам не випало жити у такий тяжкий час, як жив ігумен Мелхіседек, коли свою віру треба було захищати кров'ю. А смиренному монаху Мелхіседеку Значко-Яворському віддамо ту славу, яка йому належить у Бога, і привітаємо його словами:

- Святий отче Мелхіседеку, моли Бога за нас!

 

Література.

1. Грушевський М. Історія України-Русі. У 10 томах. Київ, 1988

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ-Львів, 1913.

3. Крип'якевич І.П. Історія України. Львів, Світ, 1990

4. Історія релігії в Україні. У 10 томах. Українське Православ'я. Київ, Центр духовної культури. 1996-1998.

5. Історія Русів (Пер. І.Лрача). Київ. Рад. письменник, 1991

6. Ушета І.І. Стежками Холодного Яру. Київ. Т-во "Знання", 1988.

7. Кудрик В. Мелхіседек Значко-Яворський. Додаток до "Маловідомого". Вінніпег. Тризуб, 1957.

8. Шевченко Т.Г. Кобзар. Київ, 1988.

9. Старицький М. Останні орли. Історична повість із часів гайдамаччини. Київ. Дніпро. 1968.

 

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні302
mod_vvisit_counterВчора1497
mod_vvisit_counterМісяць46989
mod_vvisit_counterЗа весь час1519992

Зараз онлайн: 18
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ