Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Видатний богослов, місіонер, наставник
11.07.2020 08:10

Видатний богослов, місіонер, наставникОдним із визначних дореволюційних представників православного духовенства міста Черкаси без сумніву можна назвати протоієрея Микиту Михайловича Дубницького – магістра богослов'я, місіонера, педагога та адміністратора.


Народився отець Микита у родині псаломщика Києво-Софійського собору та прислужника митрополичого дому Михайла Дубницького у 1803 році. Звичайно ж у той час дорога вихідця з сім'ї духовенства була одна – служіння Церкві. Яка ця дорога і у якому сані залежало вже від освіти даного вихідця, але початок духовній освіті завжди починався із місцевого духовного училища, проовжувався у семінарії, міг бути продовжений навіть у Духовній Академії. Отже з 1814 року малий Микита починає навчатись у Києво-Подільському Духовному Училищі, а з 1821 по 1825 у семінарії. Після закінчення філософського класу семінарії рішенням академічного правління переведений на навчання до Київської Духовної Академії де здобув ступінь магістра богослів'я за роботу «Рассуждение о том, действительно ли было явление Креста Константину Великому пред последним сражением его с Максенцием, и если было, то наяву или во сне, естественное или сверхестественное». Окрім цього студент Дубницький прекрасно володів мовами латинню, грецькою, французькою і німецькою. Після закінчення КДА зайняв посаду професора кафедри церковної історії та французької мови, викладав згадані дисципліни і додатково німецьку мову.
У 1830 році оружився, у шлюбі мав шестеро дітей: Олександру 1835 р.н., Микиту 1837 р.н., Анну 1845 р.н., Євгенію 1847 р.н., Людмилу 1848 р.н. і Євдокію 1850 р.н. 17 серпня за старим стилем того ж 1830 року року єпископом Чигиринським Кирилом (Куницьким) рукопокладений у священика для Андріївського храму Києва, а згодом переведений до Воскресенського храму на Подолі.

 
ПОМИНАЛЬНІ ОБІДИ. Історія походження і сучасні роздуми
22.05.2020 11:48

ПОМИНАЛЬНІ ОБІДИ. Історія походження і сучасні роздумиНевід'ємною частиною прощання з нашими померлими родичами чи знайомими є чин відспівування, або похорону, після якого всі присутні запрошуються на поминальний обід. Чому після похорону влаштовуються обіди? Це запитання, на яке здебільшого відповідають розповідаючи про традицію, але її походження майже ніхто не знає і навіть у більшості не задається наміром взнати. Просто люди приходять у їдальню, чи додому і вкушають запропоновану трапезу. Дехто осмілюється казати, що ці обіди це пережитки язичницьких тризнищ, або інші свої власні думки.


Майже з самого початку історії життя людини на землі від її народження, буквально по п'ятам за нею ходить смерть. У житті кожного з нас настане останній день, побачивши у якому ранок ми не побачимо вже вечора, або побачивши вечір для когось не настане ранок. За Православним вченням підкріпленим Священним Писанням та Переданням ми знаємо що наша душа не помирає разом з тілом, а будучи створеною безсмертною возноситься на приватний суд. Під час цього суду вирішується доля душі до дня загального воскресіння мертвих, аж поки тіла які постануть у нетлінні не з'єднаються із душами і не постане людина у повному складі своєї природи. Тільки тоді праведники, рівно як і грішники рівно сприймуть свою участь, яку кожен самостійно в силу своєї свободи вибрав йдучи вузькою, чи широкою дорогою по життю.
Минаючи далі всі інші подробиці, зупинимось на нашій темі. Як вже було згадано, що після того як покійника проведуть на кладовище усі присутні йдуть в установлене місце де для них приготований обід. Щоб зрозуміти суть нашої теми треба розглянути взагалі що таке трапеза і її зв'язок, як би це дивно не звучало із богослужінням. Воцерковлені люди часто чують, та не менш часто самі кажуть що трапеза являється продовженням богослужіння. І це правда. Найбільше це помітно у монастирях, де або після служби, або в установлений інший час насельники у повному вбранні ряса і клобук поспішають у трапезу де звершується молитва, читається житіє святого дня чи інше повчання. Чернечі устави в обов'язковому порядку наголошують на відвідуванні загальної трапези. В побожних родинах православних християн можна спотерігати подібну картину, коли родина прийшовши із святкової чи недільної служби молиться і сідає за стіл. Деякі люди навіть ставлять ікону свята у главі стола перед якою запалюють свічечку чи лампаду. Престольні торжества у храмах також закінчуються здебільшого загальною трапезою. У деяких парафіях навіть часто практика щонедільних трапез кліру із парафіянами, тощо. З вищеописаного ми бачимо, що практика трапез по тим чи іншим випадкам звичайна річ не тільки у людей мирських, а й воцерковлених. Звичайно ж говорити що це через те, що люди просто люблять поїсти і розслабитись не буде вірним. Суть цього значно глибша, у чому й спробуємо розібатись.
У «Діяннях» (6:1-2) ми читаємо, що під час трапез у першохристиянських спільнотах звершувалась Євхаристія, або «преломлення хліба». Апостол Павло у 1-му посланні до Коринфян (11:20-34) описує як це проходило: спочатку зібрані причащались Тіла Христового, потім вкушали їжу і в кінці причащались Крові Христової. Такий же порядок описаний під час Тайної Вечері у Євангелії від Луки (21:17-20). Пізніше той же апостол Павло застерігає християн від недостойної участі у «Вечері Господній», внаслідок чого у нього виникає логічна думка відділити одне від іншого внаслідок зловживань, що коротко виражається у настанові для тих хто просто приходив щоб насиститись фізично: «А якщо хто з вас голодний нехай їсть вдома» (1Кор. 11:33-34).

 
ЗАПИТУЙТЕ - ВІДПОВІДАЄМО. Рубрику веде протодиякон Іоанн Поліщук, Черкаська єпархія
18.05.2020 11:40

Христос воскресе!
Чи могли б Ви поділитися досвідом спілкування з старообрядцями? Розповісти хто вони, як до них правильно ставитися, як спілкуватися. Це питання дуже болюче для тих, чиї рідні подаються в цей розкол. Особисто та заочно знаю декілька людей, які пішли туди через осудження наших священників, Патріарха і т.д. Думаю, варто звернути увагу і прояснити це питання, може, це вбереже колись когось від необдуманих кроків...
(Як відомо, один зі старообрядців - Микола, поширює містом рекламу "біометрія-чіп-ад", "666" та ін. на бордах, зупинках.)
P.S. Так, є твори "Розыск о раскольнической брынской вере" святого Димитрия Ростовского та інших; велика робота проведена щодо розколу професором Миколою Івановичем Суботіним. Та, на превеликий жаль, часто ознайомлюватися з великим об'ємом інформації мало хто береться і піддаються на пропаганду і наклеп на Церкву Христову...
P.P.S. Все-таки, надіючись на певний зворотній зв'язок, спитаю - чи можна було б з кимось з нашої єпархії поспілкуватися особисто, хто хоч трохи сильний в цій темі (та й в інших церковних питаннях)? Спаси, Господи!

ВІДПОВІДЬ:
Воістину воскрес!
Що стосується старообрядців, то це відоме питання розколу зпровоковане найперше невіглаством тодішніх сучасників і недорозуміннями у таких речах, у яких легко було порозумітися. Я більше ніж впевнений, аби тодішній цар Олексій Михайлович дав право Церкві самій розібратися з цим питанням, то попрозуміння знайшлося б швидше. Що стосується переслідувань їх, то вони почались вже тоді, як патріарх Никон був поза керівництвом церквою. Саме відбулось спочатку осудження старообрядництва як єресі, а вже потім собор вибрав патріархом Іоасафа ІІ-го. За свої 5 років патріашества він не зміг справитись із цією проблемою, а його наступник престарілий патріарх Питирим взагалі правив Церквою тільки десять місяців. Фактично керував уже не патріарх, а митрополит Іоаким, який став наступним патріархом і якого цікавили зовсім інші речі. Що ж стосується самих старообрядців, то вони почали дуже швидко дробитися на різні течії: Білокриницьке согласіє, поповці, безпоповці, біглопоповці і т.д. Основними місцями їх перебування стали далекі від столиць Москви і згодом Санкт-Петербургу місця. За уралом були засновані Керженські скити, общини у Австрії, Румунії, Прибалтиці. Чернігівська і Брянська області у місцевості Стародуб'я із центром у Новозибкові і як не дивно у Черкасах. Тут було аж два старообрядчеських монастирі. Жіночий, Покровський, знаходився у районі вантажного порту по вулиці Вербовецького, а інший чоловічий у Змагайлівці між Черкасами і Червоною Слободою зараз це місце затоплене водосховищем. Обидва монастирі ліквідовані у 20-их рр. ХХ ст. Що ж стосується спроб помирити православних із старообрядцями на Черкащині, то у кінці ХІХ на почтаку ХХ ст. настоятелем Черкаського Миколаївського собору протоієреєм Яковом Кудревичем, який поклав багато сил і енергії на цьому порищі було відкрито єдиновірчеський храм, а одного з активних членів общини Филипа Петрика поставлено священиком на цю парафію. Поки був живий отець Яків і проводився стабільний діалог старообрядці переходили у єдиновірство, що дозволяло їм увійти назад у лоно Церкви, але при цьому залишити богослужіння по дониконіанським книгам. Єдиновірство є і зараз, але тоді у Черкасах з смертю ініціатора і місіонера протоієрея Якова Кудревича цей рух припинився. Уже в 1908-09 рр. при об'їзді єпархії одним із вікаріїв Київської єпархії єпископом Уманським Феодосієм (Олтаржевським) останній рапортує митрополиту, що єдиновірчеська парафія стоїть пусткою і храм у крайнє занедбаному становищі, на що митрооплит Флавіан дав резолюцію про закриття цієї парафії. Що ж стосується теперішніх старообрядців, то вони також частково у єдиновірстві, а частково по основним угрупуванням: Білокриницька, митрополит якої знаходиться у Москві, ще одна течія на чолі із митрополитом у Новозибкові, є безпоповці та інші в тій чи іншій кількості. Черкаси ж перестали бути такою їх опорою, якою вони були до революції. Нажаль до теперішнніх старообрядців часто примикають маргінали яким зовсім не валиві базові питання цього розділення, а шукання самореалізації у зручному середовищі.
Що стосується банерів, які ми сьогодні бачимо то передапокаліптичний настрій це одна з основних їхніх ознак була у всі часи починаючи від самого моменту розколу, коли патріраха Никона було проголошено антихристом.
На даний час єпархія не володіє даними де і як вони збираються і яка їх кількість. Зокрема є два клірики нашої єпархії, які у різний час незалежно один від одного на протязі останніх десяти років, залишили Православну Церкву і подались шукати щастя до старообрядців мотивуючи свій вчинок «ревністю по Бозі» і начебто «відступлення нас від Істини».
Що ж стосується останніх Ваших абзаців, то було б добре якби навіть Ви зайнялись цією місіонерською справою зробивши короткий нарис по зазначених Вами джерелах з історією старообрядництва і прислали на зазначений емейл.

 
Чи легко сказати: «Прости»?
04.03.2020 13:35

Чи легко сказати: «Прости»?Перед початком Великого посту за уставом Православної Церкви по всіх храмах правиться чин прощення. Він надзвичайно зворушливий: християни за прикладом свого Спасителя вступають на подвиг посту, боротьбу з власними пристрастями, гріховними звичками. Але спостерігаючи за тим, як це відбувається останнім часом, мушу визнати, що цей дуже древній християнський чин нині став трохи схожий на рольову гру – теж зворушливу, добру, навіть солодку. Всі в храмі стоять збуджені і чекають, що ось настане цей момент, і буде так приємно просити один у одного вибачення! Люди шикуються у ланцюжок і кланяються один одному, промовляючи зазвичай тричі: «Прости мене! Прости мене! Прости мене!» У відповідь лунає теж трикратне: «Бог простить, і мене простіть». Багатьом здається, що вони виконали все, що від них треба. Натомість просити один у одного вибачення – це завжди дуже і дуже важко, це велика праця перед Великим постом. Християни кажуть устами: «Прости мене» – а в очах ворожнеча.
Все це кипить, розриває Церкву, роздирає світ, і тому який сенс у цьому дні? Ось так просто прийти і сказати: «Вибачте мене Христа ради!» – «Бог простить»? Як це все добре! А вийдеш у світ, а там немає ніякого прощення, і нікому, і ніколи, і від нас немає прощення.
Адже ми навіть не дуже розуміємо, що це таке прощення. А кого пробачити? А за що пробачити? А чи можна пробачити? А чи треба пробачити? Ми не знаємо навіть, що це таке. У нас є тільки досвід прощення нами хороших друзів і знайомих. У нашому досвіді є тільки це приємне, солодке почуття, коли нам на ногу наступили, і ми нарешті здатні це пробачити.
Але зараз у світі вже все зовсім по-серйозному, по-справжньому серйозно. Християни не люблять один одного, християни ненавидять один одного, християни розділені національно, політично – як завгодно. Все в цьому світі з'єднує людей тільки на грунті ворожнечі, ділять на щільні, монолітні групи, ворогуючі одна з одною. Де наша віра? Де Євангеліє в нашому житті? Де щось таке, що могло б явити цьому світу правду про нашу віру, правду про Христа?

 
«Козацький єпископ» із Золотоноші. Нариси з життя єпископа Анатолія (Мелеся)
24.01.2020 09:00

«Козацький єпископ» із Золотоноші. Нариси з життя єпископа Анатолія (Мелеся)Нещодавно серед закинутих скитів і келій, яких немало на Святій Горі, дослідниками було знайдено Український скит на честь Різдва Пресвятої Богородиці «Чорний вир», що відносився до монастиря Зограф заснований Запорізькими козаками. Цей скит існував з 1747 р., а остання документальна згадка про нього відома у 1930 році. До недавна Чорний вир був відомий тільки у вузьких колах істориків-дослідників. Етимологія назви походить від слова вир, що буквально означає воронку на річній гладі, або глибоке місце річки з швидкою течією. Іншим варіантом назви вказують місцевість де стоїть скит продувається пронизуючими вітрами, які створюють характерний звук. Більш відомим Українським скитом заснованим на 10 років пізніше «Чорного виру», був Ільїнський неподалік монастиря Вседержителя, більш відомого як Пантократора.


На початку ХХ ст. кількість монахів вихідців з Російської імперії, зокрема Української її частини була дуже великою. У одному тільки Андріївському скиту було до 5000 ченців, а окрім нього були ще Пантелеймонівський монастир та згаданий вже Іллінський скит. У книзі ієросхимонаха Іоакима (Сабельникова) «Великая стража» описано, що навіть монахи греки досить часто брали собі за духівників руських старців. Ця традиція була популярна ще донедавна, свідченням чому є преподобний Паїсій Святогорець, першим духіником якого на Афоні був ієросхимонах Тихон з Іллінського скита.
Кожен, хто так чи інакше цікавився історією Святої Гори не міг не помітити, що у жодному із монастирів немає ігумена у сані єпископа. Цей послух несуть ієромонахи, або архімандрити, а ще до недавна у сербському монастирі Хіландар не було взагалі такої посади як ігумен. На панігіри, тобто престольні чи інші свята у тому чи іншому монастирі завжди приїздять служити єпископи, чим і обмежуються їх архієрейська влада на Святій Горі. Хоча були у історії моменти і події, коли хтось із архієреїв приймав участь у житті тієї чи іншої обителі і таким був вихідець із Золотоніщини єпископ Анатолій (Мелесь).

 
<< Перша < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Остання >>

Сторінка 1 з 134

Останні коментарі

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні1013
mod_vvisit_counterВчора2517
mod_vvisit_counterМісяць61689
mod_vvisit_counterЗа весь час3626936

Зараз онлайн: 55
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ