Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Протоієрей Олександр Вераксін у дзеркалі свого часу
28.10.2019 18:29

Протоієрей Олександр Вераксін у дзеркалі свого часуНаприкінці 1918 року в Черкасах у руки беруть владу більшовики встановлюючи свої закони, розпочинаючи численні суди і виносячи багато вироків різним верствам населення. Здебільшого вироки виносились шляхом фальсифікацій, доносів і фабрикацій, якими найперше прибирали духовенство, інтелігенцію тощо.
У той же самий час по доносу заарештовують настоятеля центрального храму міста Миколаївського собору протоієрея Олександра Вераксіна та законовчителя чоловічої гімназії протоієрея Давида Корсуновського. Першого по доносу, що він начебто заставляв волосних старост у соборі приносити присягу на вірність директорії, а другого за підкинуті невідомими у приміщення гімназії прокламаціями про повернення монархічного устрою і усунення більшовиків.
Перш ніж перейти до розбору власне подій що сталися наприкінці 1918 у Черкасах, необхідно згадати біографію самих священиків, яка допоможе нам більш повним чином усвідомити чому одним з найперших треба було ліквідувати саме отця Олександра.


Олександр Сергійович Вераксін народився 22 жовтня за старим стилем 1872 року у м.Вітебськ, який тоді входив до Віленської губернії. Там же закінчив семінарію у 1894 р. і деякий час працював вчителем. Одружився на дочці священика Катерині Беляєвій, та 2 березня 1897 архієпископом Віленським і Литовським Ієронімом (Екземплярським) рукопокладений у священика. У шлюбі отця Олександра із м. Катериною народилось троє дітей: Олена, Георгій та Лідія. Перша парафія молодого священика знаходилась у Дисненському повіті Мінської губернії, потім були й інші парафії. Пізніше у 1905 році призначається штатним священиком Березвечського монастиря з облаштуванням при монастирі школи. Що стосується вчительської діяльності, то після рукопокладення у священство отець Олександр ніколи не те що не полишав її, а з кожним роком все більше розвивався сам як педагог і розвивав школи у яких викладав. У 1908 році за свої труди нагороджений пам'ятною Біблією за зразкове виконання обов'язків на посаді вчителя по церковно-парафіяльним школам, наглядачем за якими у своєму повіті він вже на той час рахувався. 14 жовтня 1907 року його кандидатуру вибирають до ІІІ скликання Державної Думи у Петербурзі від фракції правих з збереженням посади наглядача за школами. Все б так можливо і йшло б, якби не трапилась одна пригода, яка змусила перспективного священика разом з сім'єю виїхати з рідних місць аж у Київську губернію. Потім вже у 1918-му, коли отцю Олександру слідчий на одному з перших допитів у Черкасах спробує пришити політичну діяльність відповість що з часу переїзду на службу у Київську губернію ніколи не втручався у партійну і політичну діяльність, завжди стояв осторонь різних політичних процесів які відбувались у Черкасах з моменту початку його служби до затримання.

 
Церкви Божі теж мають свою долю...
13.10.2019 19:30

Церкви Божі теж мають свою долю...«Восени 1951 року ми відслужили останню Літургію і кожен взяв якусь з ікон так, що на стінах нічого не залишилось. Батюшка об'явив що рішенням місцевої влади храм закривається. Плач стояв неймовірний... Люди плакали, голосили, чіплялись за двері, цілували стіни... Ми залишили нашу Покрову і пішли від неї зі всіма іконами хресною ходою до Троїцької Церкви» - так згадує про закриття Покровського храму, що був на розі бульвару Шевченка, та Університетської остання псаломниця цієї парафії Віра Давиденко.


Наряду із численною парафією Соборної Миколаївської Церкви у Черкасах не менш численною була й Троїцька. Обидва нових храми замість старих постали у 1860-их рр, адже старі не могли вмістити усіх охочих бути присутніми на богослужіннях. На початку ХХ ст. ця проблема в обох парафіях знову стала нагадувати про себе і обидві парафії її вирішили по-своєму. У 1908 році до Собору було добудовано два приділи, які освятили на честь рівноап. Кирила і Мефодія, та блгв. кн. Олександра Невского, а штат Троїцької парафії був розширений і замість одного священика там стало служити двоє, та двоє псаломщиків один з яких був у сані диякона, хоча по штату диякон для цієї парафії був не передбачений. Штат Миколаївського собору тоді налічував четверо священників: настоятель протоієрей, два священика штатних, та позаштатний приписний голова Черкаського відділу Київського єпархіального піклування про церковно-парафіяльні школи, а також одного диякона, двоє псаломщиків та просфірницю.
Хоча у Троїцькій парафії і стало двоє священиків, але місця у храмі від цього більше не стало і було вирішено у 1914 році будувати ще один храм, який би міг взяти на себе частину навантаження. Будівництво планувалось завершити швидше, але через Першу Світову тільки наприкінці 1916 року у храмі почало служитись. Церква вийшла гарна, загальною площею 205 кв.м., побудували також і сторожку розміром 21 кв.м.
Після революції 1917-го біля Покровського, вже закритого храму, мешкало багато ссильних священнослужителів із різних куточків Київської губернії, монахів із різних монастирів Київської єпархії, навіть Києво-Печерської Лаври. Це і не дивно, адже храм знаходився поруч із казбедським ринком, де вигнані священнослужителі спілкувались між собою, проповідували по силі можливості та наставляли збентежений подіями люд. Багато хто із них сьогодні прославлений Богом і Церквою як Новомученики та Сповідники Черкаські.
Достименно невідомий точний рік закриття Покровського храму, але з документів відомо, що церковна споруда у 1936 році була передана у відання наркомату освіти, та перероблена у один із корпусів Черкаської школи №8 де розмістились бібліотека, кабінет директора, кабінети хімії та біології, та деякі інші шкільні кабінети.
1941 року, коли німецько-фашистські війська окупували Черкаси, служити дозволили в усіх закритих храмах, які вціліли, а саме Миколаївській соборній, Троїцькій, які вже були без куполів, Різдва Богородиці та колишньому Казанському подвір'ї Онуфріївського монастиря.

 
Чего не изрекал преподобный Серафим Саровский. К вопросу о псевдоцерковном мифотворчестве
06.09.2019 08:27

Чего не изрекал преподобный Серафим Саровский. К вопросу о псевдоцерковном мифотворчествеК 85-летию писателя, литературоведа, историка русской культуры и библиографа Александра Николаевича Стрижева

В последнее время в ряде изданий появились подборки пророческих высказываний подвижников благочестия, в частности, великого Саровского старца преподобного Серафима. Известно, что Саровский Чудотворец обладал великим даром пророчества. Эти пророчества относятся как к судьбе Дивеевской обители, так и к грядущим судьбам России. Многие из них собраны в труде митрополита Серафима (Чичагова) «Летопись Серафимо-Дивеевского монастыря» (1896, 1903) и в книгах Сергея Александровича Нилуса «Великое в малом» (1903, 1905), «На берегу Божией реки» (том 2, Сан-Франциско, 1969). Однако отыскиваются и новые тексты, существенно дополняющие собрание пророчеств Преподобного.
Одной из последних находок явились два документа, обнаруженные в бумагах священника Павла Флоренского. При рассмотрении их оказалось, что попали они к о. Павлу, возможно, не без помощи С.А. Нилуса (1862–1929), близко знавшего Елену Ивановну Мотовилову (†1910), вдову «служки Серафимова», Николая Александровича Мотовилова (1808–1879), благодетеля Дивеевской обители. Н.А. Мотовилов (человек, мягко говоря, не без странностей, ныне широко известен среди православных как собеседник Преподобного, доверившего ему сокровенные мысли о цели христианской жизни) оставил многочисленные записки, в которых излагал содержание бесед и высказываний старца Серафима. Недавно к этому корпусу текстов добавилась еще и переписка Мотовилова с императорами Николаем I и Александром II (опубликована мною в книге «Служка Божией Матери и Серафимов». М., 1996). В переписке также имеются предречения Преподобного о грядущих российских и всемирных событиях.

 
ДАР УСПЕНИЯ. Можно ли заразиться дружелюбием к смерти
28.08.2019 07:21

ДАР УСПЕНИЯ. Можно ли заразиться дружелюбием к смертиМирный, красивый сон – как еще можно описать отношение к смерти христианина, можно ли воспитать в себе дружелюбие к кончине и как можно праздновать то, что Богородица умерла – об этом в своем видеоблоге размышляет архимандрит Савва (Мажуко).

Перед тем, как навестить вечный город (я говорю о Риме), я, как прилежный ученик, раздобыл книги об этом городе и, конечно же, прочел замечательную работу Генри Мортона, великого английского путешественника, «Прогулки по вечному городу». Это блестящий стилист, у него есть книги о разных странах – об Ирландии, о путешествиях в разных городах. Его отличает от других путешественников удивительная чуткость к слову и замечательная неспешная наблюдательность философа, что, согласитесь, для писателя не просто украшение, но еще и роскошь, которую мы наблюдаем в последнее время очень редко.
Генри Мортон был христианином, и он очень дорожил своей верой, конечно, нигде ее не выпячивая, это был человек очень деликатный, при этом он обладал удивительной чуткостью ко всему прекрасному. Например, он говорит о том, как он навещал могилы английских поэтов, которые похоронены на протестантском кладбище возле пирамиды в Риме, цитирует их стихи, это замечательно, это прекрасно – и тут наблюдает кустики лаванды, кошек римских.
Но для нас важно то, как его эстетические переживания сочетаются и, самое главное, не противоречат его вере. И как это помогает ему переживать те евангельские тайны, к которым он как христианин, конечно же, приобщен.
Один из моментов этой книги, мой один из самых любимых моментов – это описание путешествия в катакомбы, римские катакомбы, которые были случайно обнаружены в конце XVI века обычным земледельцем. Сейчас каждый путешественник может навестить эти удивительные места, где похоронены христиане. Есть разные версии о том, молились ли там эти первые христиане, была ли это штаб-квартира общества христианского.

 
Черкаська священицька родина Марковських
22.08.2019 16:40

Черкаська священицька родина МарковськихУ Православній Церкві на теренах Російської імперії досить довго діяв та і часто-густо досі діє принцип спадковості священицького служіння від покоління до покоління. Досить довгий час це було прописано навіть державними законами. З тих пір по усім тогочасним губерніям кліровим відомостям парафіяльних і соборних храмів різних міст, містечок і сіл фігурують схожі прізвища. Окрім розповсюджених Успенських, Преображенських, Воскресенських, та інших етимологічно зв'язаних із святами фігурують і інші, зокрема Лінчевські, Лебединцеви, Марковські, Кудревичі, Кудрицькі, та інші. Відомі випадки навіть зміни прізвищ, якщо хтось наважувався із свого суспільного прошарку перейти у духовне відомство, яскравий приклад чому відомий Київський священик, настоятель Софійського собору протоієрей Іоанн Леванда, який до вступу у семінарію носив прізвище Сікачка.

Чим саме священицька династія Марковських була відома у Черкасах? Ключове слово саме була, адже тепер ніхто мабуть не пам'ятає братів протоієреїв Петра та Іоанна Марковських. Отець Іоанн з дитинства мав слабке здоров'я і в своєму служінні не зміг настільки яскраво себе проявити як його старший брат Петро. Саме стараннями отця Петра у Черкасах відбувся ряд позитивних змін у церковному житті, зокрема була збудована кам'яна Троїцька церква у 1863 році, де керував парафією отець Петро перед Черкаським собором. До цього він уже служив у Миколаївському соборі, але другим священиком добре зарекомендувавши себе як достойного і сумлінного пастиря.
У родині Марковських було четверо дітей старший брат Адам, який заняв батьківську парафію у Білозір'ї і прослужив на ній рівно сорок років, потім 5 жовтня 1812 року народився Петро, потім молодший Василь і наймолодший брат Іван.
Дитинство малих Марковських було важким, адже у 1825 році помирає голова сімейства Білозірський священик Леонтій Марковський. Чи то до батька, чи вже після, достименно невідомо помирає брат Василь який на той час був учнем Черкаського духовного училища. Всі діти Білозірського священика отця Леонтія пройшли перше навчання у цьому навчальному закладі. Черкаське духовне училище знаходилось у центрі міста неподалік соборної церкви, яка до 1864 року була дерев'яною і стояла на місці теперішнього Черкаського представництва НБУ на розі вулиць Хрещатика і Байди-Вишневецького. Потім, коли збудували кам'яний собор, то він постав трохи у іншому місці, там де тепер проходить вулиця Лазарєва і Вівтарем виходив на тротуар де нині тераса кафе «Чашка». На місці ж старого собору збудовано новий корпус училища із домовим храмом на честь апостола Іоанна Богослова, але нажаль училище, як і новий собор до сьогоднішнього дня дожили тільки на старих листівках і фото.

 
<< Перша < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Остання >>

Сторінка 1 з 132

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні877
mod_vvisit_counterВчора1751
mod_vvisit_counterМісяць13468
mod_vvisit_counterЗа весь час2767404

Зараз онлайн: 8
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ