Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
МОНАХ і БЛУДНИЦЯ
06.02.2017 09:14

МОНАХ і БЛУДНИЦЯ«І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила... Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, бо ж то грішниця!» (Лк. 7, 36-39).

Свій серед чужих...

Я познайомився з цим дівчиськом багато років тому під час пішої подорожі до Почаєва. На перший погляд вона нічим особливим не виділялась з-посеред різнобарвної компанії молодих і веселих паломників. Така собі норовиста туристка манджала у далеку путь.
Кожен з нас йшов до Святині зі своїми бажаннями. В новоприбулої паломниці теж щось було на душі. Ця людина робила все можливе, аби хоч трішки полегшити те своє нещасне життя. Це помічалося хоча б у тому, як вона несла переповнений вщент рюкзак. Складалося таке враження, що він був пушинкою в порівнянні з тим, що лежало на серці.
- Ти ба,- шепотілися ми за її спиною, - так пристрасно молиться, може вона несповна розуму? Нічого, трішки межи нами обітреться і все пройде.
Її погляд на оточуючих був холодним, але живим. Нічого ніби про себе не говорила, а було зрозуміло все, що з нею відбувалось тоді і як вона жила раніше. Тут, як то кажуть, не потрібно було й слів, все було на лиці написано. Перед нами розгорнулась печальна картина пораненої журбою гордовитої натури, яка побивалась за те, що колись накоїла.
Не дивлячись на невимушену атмосферу паломницького колективу не так вже й просто було знайти з нею спільну мову. Непоступлива грішниця гострим лезом цинізму різала будь яку спробу поговорити з нею на будь яку теологічну чи то «мирську» тему. Про чудеса, знамення, зцілення чи видіння, якими завжди так кортить вразити клапатого першачка в вірі, годі було й розпочинати розмову:
- Ви розкажіть мені краще, як мені вишкребтись з тієї помийної ями, в якій я знаходжусь?
- Бог направить, - відповідали ми, - молись!
Ми марили високою релігійною романтикою, прагнули наповнити душу благочестивими враженнями і не розуміли ні того, що таке справжні страждання, ні того, чим є справжнє християнство.
Ця людина на відміну від всіх нас, точно знала свій діагноз, і розуміла, що тяжко не «мені з ними», а «їм зі мною». Вона добре знала життя і складалося таке враження, що Євангеліє для неї було краще знайоме ніж для нас. Таке зухвальство не можна було допустити. Я не міг і не хотів вірити в чесність цієї людини. Я всю дорогу переконував себе, що та дівчина ще неофітка, яка заграється з Богом і це не надовго. Я в це вірив!

Псалми Давидові...

Ніхто з нас не покладав таких надій на цю подорож, як та грішна паломниця. Їй здавалось, ось ще одне зусилля, ще один поворот і повинно стати легше. Легше не ставало. Дівчисько, зціпивши зуби, йшло ні до кого не обзиваючись. Вона долала кожен метр дистанції до Почаєва як солдат, який під шквалом куль вже добігає до окопів ворога і за мить буде битись врукопаш. Доводилось боротись не тільки з собою, але й з нами, долати наші зашкарублі релігійні стереотипи, як міцні редути диявола.
Вона впала. Ні, не мертвою, але майже непритомною прямо посеред дороги. До найближчого пристановища в монастирі в с. Онишківці ще потрібно було йти десь кілометрів з п'ять. Але як було їй туди дошкутильгати, обезсиленій, з покаліченими вщент ногами? Що було нам з нею робити? Відправляти додому? Кожен потайки цього бажав. А поки що, ми запитали, чи згідна вона під'їхати на автівці до монастиря, там нас зачекати, а згодом вирішимо разом що робити. Вона згодилась.
Мені випало залишитись з нею і чекати на транспорт, що мав її завезти до місця відпочинку.
Як тільки решта паломників відійшла, вона відразу, буквально сидячи на узбіччі, розпочала говорити з надривом, ледь стримуючись, про все ганебне і безсоромне, що довелось пережити в минулому. Про щире кохання, зраду, страшенне розчарування і блуд, яким хотіла відомстити Богу та людям за свою образу, аби хоч якось заглушити гіркоту зради полум'ям хтивості:
- Я так жадала себе переконати, що вже повністю пропаща людина, аби легше було далі в пекло котитись. Але не змогла дійти до кінця. Чомусь захотілося знову нормально жити, так, як всі інші люди живуть, створити сім'ю, народити дитину.
Типових історій є тисячі на світі, але з такою сердечною щирістю їх ще ніхто мені не розповідав. Уявіть собі, як якась людина все, що хотіла б сказати своєму кривднику, говорить вам в лице. В емоційному пориві вона й не зважає на те, що ви не той, кому вона хотіла б кинути всі свої докори. Її слова надиво нагадали псалми Давидові, це була молитва грішної, але правдивої душі:
- Боже, як же тяжко з людьми жити, а без них ще гірше. Але невже ж я більше нагрішила, ніж всі інші? Чому їм так весело, а мені так прикро від того? Чому Бог мене так мучить щастям інших людей? Що вони такого особливого зробили, що Він до них милостивий, а до мене ні? Чому ті, хто прагматично скористався моєю довірою, хто, як гумку, пожував мене і виплюнув, спокійно собі сплять, а я не можу очей зімкнути від душевного болю? Краще пережити рак чи позбавитись ока, ніж таке пекло терпіти! Ось поряд йдуть, здається, такі набожні люди, але навіть їм це абсолютно байдуже, вони не розуміють, яке то страшне горе, коли немає миру на душі. Нікому я в цьому світі не потрібна, навіть Бог мене таку не приймає, спокою душевного не дає. Господь не чує моєї молитви. Він жорстокий, але справедливий, я знаю, що заслужила на такий біль та страждання. Що ж, цього й слід було очікувати, чого ж я ще хотіла? Те. що мала, свою цнотливість, честь і совість, те збула задешево, продавати більше нічого. Може, ти скажеш мені, коли ж я врешті-решт перестану сама себе гризти за те, в чому сама винна?
Я хотів бува на те якесь слово проректи, замість того щось незрозуміле пробелькотів, але вона мене невдовзі перебила:
- Хто ж тобі, дурепа, винний, що ти не тим людям довірилась. А кому ж довіритись, тим дітям, з якими я тепер подорожую? Вони ж граються в релігію і нічого про життя не знають!
Чим довше вона ось так собі зітхала, звертаючись крізь мене десь в небо, тим більше мені ставало соромно перед цією людиною і перед Богом за те, що був все своє життя духовно грамотним гробом повапленим. Захотілося хоч якось реабілітуватись. Я, картаючи себе за внутрішнє безсилля, незграбно перервав цей молитовний монолог абсолютно безглуздим в той момент запитанням:
- Вибачте, що я Вас перебиваю, може ми вам рюкзак розвантажимо? Вам буде легше йти далі!
- Дякую. Не потрібно, я напевно повернусь додому,- відповіла вона,- Вам всім просто пощастило, що ви так не грішили, як я, ніхто з вас не зрозуміє мого болю. Ви надто праведні, неприступно святі, впевнені в своїй правоті. У вас є чоловіки, жінки, діти, робота, ви говорите, це - плід ваших молитов. За вашою логікою, якщо в мене все пішло шкереберть, значить я нелюд, Бог мене обділив по заслузі. Серед вас, обраних, я зайва. Йдіть далі самі, а я справлюсь якось зі своїми проблемами сама.
«Боже, - подумав я, - невже вона весь цей час бачила нашу іронію по відношенню до себе?! Вона ж її сприйняла серйозно, вона ж подумала, що ті «безгрішні» люди ближче до Бога, і що так, як ми до неї ставимось, так само і Господь до грішників ставиться».
З якою б обережністю в такій ситуації Ви не звертались до людини - Ви небажаний свідок її падіння, в якому вона хоч і спроможна сама собі зізнатись, але от серцем прийняти того не може. В такі моменти ми зі своїми нерозважливими думками про людей складаємо неабияку психологічну небезпеку для них. Ми можемо бовкнути якусь цинічну правду, і у такий спосіб докінчити й без того побиту обставинами людину. Ми потім будемо підкреслено чемно просити вибачення, запевняти принижену нами людину, що воно якось само собою вирвалось, а подумки переконувати себе, що й самі від себе такого не очікували. І все це не для того, аби людину втішити, а заради того, аби зберегти непошкодженим імідж християнина, який любить перш за все Бога і ближнього, як самого себе.
Лиш тоді можна налагодити контакт, коли каються і ті, хто праві і ті, хто винуваті. Господь - проста і кротка Істота, Його скільки хочеш можна дорікати, проклинати, говорити те, що нікому в світі не наважишся сказати. Якби ж люди те розуміли, то й не ображалися б, коли їм хтось грубить, коли «оскверняють святині» їх віри, коли сваряться матом у все святе, бо все це від безсилля. А все-таки атеїзм – то просто відвертий діалог з Богом. Можливо, це й краще, ніж безбожна віра та ортодоксально-аморальна релігійність:
- Чому Ти мене створив такою нікому не потрібною істотою? Я так старалась жити по-людськи, і не виходить. Невже кругом всі такі жорстокі? Невже й Ти такий самозадоволений Своєю святістю педант, як і ті паломники? Якщо Ти такий, про Якого вони мені розповідають, то я не хочу знати Такого Бога! Напевно, я безнадійно грішна людина, якщо мені це так огидно.
Можна було б досить грамотно щось заперечити, мовляв, не все так погано, як ти думаєш, ти перебільшуєш. Можна було б відкараскатись від неї стандартними порадами: потрібно молитись, поститись, ходити до сповіді. І все це, звичайно, правильно. Але... А хіба я ставився по-людськи до цієї людини? Краще взагалі промовчати, що я причащаюсь, пощусь, молюсь і ходжу регулярно в храм.
Не дивлячись на такі образливі слова в нашу сторону, мені стало її дуже шкода: «Вочевидь, справедливі речі вона про нас говорить,- підсумував я тоді для себе її слова,- Навряд чи в звичайних обставинах таке від когось почуєш. Напевно багато хто так само про християн думає, але не висловлюється вголос».
- Боже, як хочеться побути немічною істотою в чиїхось руках,- продовжувала вона,- але ж це неможливо, бо я сильна людина, я не повинна давати слабинку, тому що слабкість люди не прощають. Думала, піду ще в храм Божий, може там зустріну хороших людей, але й тут люди як люди. Страшно бути самій, а ще страшніше молитись на самоті, не навчившись прощати.
Якою б не здавалась така людина неприємною, з нею якось легко на душі - про що думає про те скаже, але більше мовчить, бо кожне слово багато важить. Коли ж говорить, то потрібно записувати в книгу сердечної пам'яті кожне слово. Воно легкою росою на душу лягає, бо народжене в стражданнях і плодоносить радістю. Звичайно, людина не завжди такою буває, - лиш в рідкі хвилини щирого каяття. Але ж кожна людина такою по суті має бути, як ось ця заплакана дівчина. Вона сидить собі десь в стороні від мене, а я її боюсь, як грішник неба.
Відверто говорячи, я не міг довго її слухати. Кортіло чимскоріше йти далі, постійно хотілось перебивати цей невпинний монолог своїми безглуздими порадами і дурними репліками. Я ледь себе стримував в рамках хоч якоїсь елементарної культури. І ось автомобіль нарешті приїхав. Слава Богу!
На закінчення нашої розмови я таки встиг висловити, можливо єдину розумну річ за всю нашу розмову в цій дорозі:
- Може, ти все те, що мені сьогодні розповіла, перекажеш священику на сповіді, на ньому велика благодать, вона тебе втішить. Коли мені так погано було на душі, як нині тобі, я робив саме так, і батюшка благословляв мене йти до Причастя. Я тобі, звичайно, нічого не раджу, але мені тоді стало набагато легше.

Перші та останні...

В монастирі наша паломниця віджила під впливом простих і привітних насельниць, які без зайвих слів її нагодували і поклали спати. Та й атмосфера в паломницькому гурті змінилась. Виявляється, що соромно за себе було не тільки мені. Всім без виключення шкода було знесиленої шляхом людини.
Тепер вже хотілося з нею поговорити по-простому. Дівчина стала набагато м'якшою, ба, навіть виявилась симпатичною молодою особою. Ми вмовляли її йти з нами далі, але нажаль ноги були надто понівечені. Вона вирішила більше нас не обтяжувати і повертатись додому. На диво для мене особисто і для всіх інших, ми дуже цього не хотіли. Ця людина стала для нас рідною. Ми прощались вже з великим жалем, що вона-таки не дістанеться з нами до Почаєва...але в кожного свій шлях.
Коли паломницька кавалькада врешті дійшла на наступний день до Лаври, то наша славна паломниця вже давно нас там чекала:
- Оце, напевно, так перші виявились останніми, а грішні стали праведними!- сміялися ми всім гуртом. Як же ти сюди потрапила?
Виявляється, паломниця без поводирів трішки заблукала, сіла не в той автобус, який йшов до рідного міста, а в той, який прямував до Почаєва.
- Ну це вже явно було знамення з неба, щоб я таки до Боженьки дісталась! Я вже й не пручалась, - закінчила вона свою розповідь про ту доленосну пригоду.
«Оце,- думав я тоді,- Господь подарував радість! Вона таки дійшла, і ми таки зможемо разом причаститись! Ось де всі запитання, ось де всі відповіді знаходять своє вирішення, а люди, що їх задають, заспокоєння!» На душі у всіх була найсправжніша Пасха. Незабаром ми всі пішли до храму займати чергу до сповіді.
Я сподівався, що дівчина висповідає монаху все, що сам від неї почув, те, що не спромігся дослухати до кінця і те, що вона не змогла б сказати навіть своїй рідній матері. Я був впевнений, що батюшка втішить її. Однак все сталося зовсім інакше. Вона відійшла після сповіді в сльозах, але то були сльози відчаю. Я припускав, що, можливо, за якісь гріхи батюшка не зможе допустити її до Таїнства. Витримавши паузу, доки дівчина трішки заспокоїться, я вже на вулиці обережно перепитав:
- Чому ти плачеш, що трапилося?
- Він нічого не дав мені сказати і відразу почав запитувати чи я голю під пахвами, чи їжджу на море, чи фарбую вії, чи користуюсь епілятором... Він правильно зробив, що не допустив мене до Причастя, я так і думала, що вже пропаща! Якби він знав все про мене, то вигнав би з храму! Він мені сказав, щоб я цілий місяць кожного дня клала по сорок поклонів. Хтось мені пояснить, для чого це потрібно, бо я побоялась запитати?
«Ну, - думаю, - професійний косметолог, прости Господи а не священик, я й сам таких подробиць особистої гігієни жінок не знав!». Після такої душеспасительної бесіди Сам Спаситель безсилий. Замість Нього працює духовний шулер, який добре знає дорогу до храму, але забув дорогу до Бога, який накладає епитимії, щоб принизити людину. Хіба та пригнічена тупою жорстокістю священнослужителя грішниця повірить після таких «православних авторитетів» звичайним прихожанам, та навіть і простим приходським батюшкам, які їй скажуть, що вона нормальна людина, просто помилилась в чомусь, як і ми всі помиляємось, що Бог милостивий і всякий гріх готовий простити, якщо людина того сама хоче?
Ми були приголомшені почутим і побаченим. Але хіба ж не всі ми такі, православні християни! Можу назвати з десяток таких самих випадків, які побачив за свій вік. Раніше я сприймав їх спокійно, бо думав, що то так Бог попустив за гординю цій людині, і що той монах прозорливий і бачить більше гріхів ніж грішник може сам сказати. Але скільки ж може бути на світі тих прозорливих монахів, благодатних батюшок, праведних мирян? Де звичайних людей зустріти?
Орудують на ниві Господній блудливі трударі - блударі, що «на людей тягарі накладають, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуються тягарів!» (Лк 11,46). З острахом заходять в храми блудниці й митарі, що спраглі не тільки Бога, але й живих людей і дуже рідко їх нажаль знаходять
Мені було безмірно соромно за всіх нас за мирян і за духовенство перед цією дівчиною, а перед Богом особисто за себе. Якось стало очевидно, що Господь не міг так з людиною вчинити. Безумовно, що є Промисел Божий про неї, він нам не відомий, але є й факт нашого відвертого безчестя.
Непохитний авторитет Почаївського непомильного старця був для мене зламаний назавжди. Моя підперта православними авторитетами самовпевненість зазнала нищівної руйнації. Господь людяніший за нас, і це стало очевидно завдяки цій людині.
Вся ця трагедія сталася на вечірньому богослужінні. Я порекомендував їй звернутися до більш милостивішого батюшки, але вона сказала, що це не чесно. Ми були впевнені, що до ранку вона не доживе і ображена на всіх, поставивши хрест на православ'ї, повернеться додому. Однак, благо, сталося не так як думалося і в цей раз. Ця чудова людина з'явилась на самий початок Літургії і всіх нас поздоровила з тим, що ми таки дійшли до Почаєва і причастились. Я, напевно, не помилюсь, коли скажу, що Господь за її смирення дарував їй таку ж радість, яка була в наших серцях після святих Таїнств. Великими ковтками пили ми ці хвилини душевної втіхи від явленої Богом для нас внутрішньої краси цієї людини. Той монах, що її сповідав, напевно, цього не помітив, дуже шкода.
Ми всі разом провели нашу паломницю на автобус і вона поїхала до дому. А я йшов у зворотну путь і думав про євангельську блудницю. Цій відвертій грішниці так само складно було дістатись до Христа, а Господь так просто дарував їй щастя: «Твоя віра спасла тебе, іди з миром собі!» (Лк 7, 50). За іудейськими законами за те, що вона осквернила своєю присутністю рабинів, які сиділи навколо Христа, її мали б побити камінням. Але...краще вмерти, ніж так далі жити. Потрібно було бути дуже мужньою людиною, аби перейти рубікон людської підлості, яка іменує себе благочестям.
У всьому Євангелії Господь нікого не відзначав пальмою першості: ні самовідданого Петра, ні улюбленого учня Іоанна, які корисливо Йому служили (Мф 20,21). А ось цю пропащу жінку, яка любила Його некорисливо, таки поставив у приклад всьому людству: «Поправді кажу вам: де тільки оця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, на пам'ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!» (Мф 26, 13). Ніхто так, як вона не зрозумів для кого втілився Господь. Лиш вона осягнула в чому різниця між Церквою Христа і релігією людей. Лиш вона своєю вірою здолала найміцнішу диявольську твердиню - ортодоксальну релігію без Бога, мертвий обряд без любові.
Цей подвиг завдяки Євангелію золотими буквами вписаний в найпочеснішу книгу пам'яті безіменних героїв людства: «Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, а вона миром ноги мої намастила... Ось тому говорю Я тобі: Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить» (Лк 38, 43-47).

Епілог

Євангеліє нічого не говорить про подальшу долю цієї Христової блудниці. Можливо, зустріч з Богом викликала в неї лише короткочасний емоційний порив, а потім повернулась на ту саму дорогу. Можливо, вона, як Марія Єгипетська, все покинула і втекла в пустелю, чи як Марія Магдалина, пішла за Христом і самовіддано Йому служила. А можливо, її життя склалось так само просто і буденно, як у нашої славетної паломниці.
Пройшло багато років, я навіть призабув як звали ту дівчину. Але нещодавно до мене дійшла «блага звістка» про те, що в неї є дитина, і вона часто носить її до Причастя.

Денис Таргонський

http://www.religion.in.ua/main/35532-monax-i-bludnicya.html

 

Коментарі 

 
#1 Протоиерей Евгений 06.02.2017 21:17
"Хорошая" реклама Почаеву. Хотя чему удивляться? Некоторые ереси именно в монастырях зарождались. Существует также предание, что Льву Исавру посоветовал истреблять иконы одни монах-отшельник. Но несмотря на это искушение, люди внявшие призывающей благодати, становятся полноправными членами Церкви Христовой.
Цитувати | Поскаржитись адміністраторам
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні460
mod_vvisit_counterВчора2648
mod_vvisit_counterМісяць53644
mod_vvisit_counterЗа весь час1726801

Зараз онлайн: 19
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ