Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
«Козацький єпископ» із Золотоноші. Нариси з життя єпископа Анатолія (Мелеся)
24.01.2020 08:52

Нещодавно серед закинутих скитів і келій, яких немало на Святій Горі, дослідниками було знайдено Український скит на честь Різдва Пресвятої Богородиці «Чорний вир», що відносився до монастиря Зограф заснований Запорізькими козаками. Цей скит існував з 1747 р., а остання документальна згадка про нього відома у 1930 році. До недавна Чорний вир був відомий тільки у вузьких колах істориків-дослідників. Етимологія назви походить від слова вир, що буквально означає воронку на річній гладі, або глибоке місце річки з швидкою течією. Іншим варіантом назви вказують місцевість де стоїть скит продувається пронизуючими вітрами, які створюють характерний звук. Більш відомим Українським скитом заснованим на 10 років пізніше «Чорного виру», був Ільїнський неподалік монастиря Вседержителя, більш відомого як Пантократора.
На початку ХХ ст. кількість монахів вихідців з Російської імперії, зокрема Української її частини була дуже великою. У одному тільки Андріївському скиту було до 5000 ченців, а окрім нього були ще Пантелеймонівський монастир та згаданий вже Іллінський скит. У книзі ієросхимонаха Іоакима (Сабельникова) «Великая стража» описано, що навіть монахи греки досить часто брали собі за духівників руських старців. Ця традиція була популярна ще до недавна, свідченням чому є преподобний Паїсій Святогорець, першим духіником якого на Афоні був ієросхимонах Тихон з Іллінського скита.
Кожен, хто так чи інакше цікавився історією Святої Гори не міг не помітити, що у жодному із монастирів немає ігумена у сані єпископа. Цей послух несуть ієромонахи, або архімандрити, а ще до недавна у сербському монастирі Хіландар не було взагалі такої посади як ігумен. На панігіри, тобто престольні чи інші свята у тому чи іншому монастирі завжди приїздять служити єпископи, чим і обмежуються їх архієрейська влада на Святій Горі. Хоча були у історії моменти і події, коли хтось із архієреїв приймав участь у житті тієї чи іншої обителі і таким був вихідець із Золотоніщини єпископ Анатолій (Мелесь).
Народився владика Анатолій на хуторі Мелесівка поблизу Золотоноші. У 1749 році він відбуває на Святу Гору і поселяється у Павло-Георгіївському монастирі. Такого монастиря на Святій Горі ніколи не існувало. Історики припускають, що він проживав у болгарському монастирі Зограф і опікувався слов'янськими монахами у монастирі Святого Павла (Агіо Павла), у якому на той час значна частина братії були вихідцями із Сербії і Болгарії. Через три роки у 1751 Константинопольський патріарх Кирило підніс отця Анатолія у сан архімандрита, а у 1755 ще з двома архієреями рукопоклав у архієрейське достоїнство з титулом єпископа Мелітинського. Разом з архієрейством на його плечі випало опікуватися не тільки афонітами, а й іншими слов'янами, які проживали на балканах. Саме завдяки великим розумовим даруванням та дипломатичному таланту йому вдалося домовитися у Петербурзі з Російською владою про дозвіл заселення болгарами і сербами південної території нинішньої України, зокрема на територіях нинішніх Запорізької, Одеської, Херсонської областей, тощо. Окрім цього владика Анатолій об'їздив всю Україну і особливо вподобав Запорізьку січ, де прожив майже цілий 1759 рік звершуючи богослужіння архієрейським чином, але не визнаючи над собою влади Петербурзького синоду та Київського митрополита і не згадуючи їх за богослужіннями. Завдяки йому тривалий час здійснювався зв'язок між Запоріжжям земним і Запоріжжям духовним, як називали козаки між собою «Чорний вир». Насельниками скита здебільшого були козаки, які полюбили Святу Гору за суворі аскетичні правила, частина яких, як наприклад відсутність жінок зокрема, були притаманні і Запорізькій Січі. Були навіть ідеї створити у Запоріжжі автономну т.зв. Козацьку єпархію, яку він мав очолити, але у 1760 році церковна влада зсилає його до Сибіру в один із північних монастирів як простого інока, де і прожив він цілих 9 років. У 1769 р. його справа була переглянута і він був реабілітований, та оприділенням священноначалля був направлений як ієромонах морським капеланом на російський флот у середземне море. Після чесменської битви у війні за грецьку незалежність і проявленого ним героїзму Синод поновлює його у архієрейському сані, але єпархільним архієреєм він так і не став. Місцем його останнього подвигу був одіозний Петропавлівський Глухівський монастир, у якому з 1770 по 1772 до дня своєї смерті він був настоятелем у сані єпископа. Цей монастир був місцем відбування провин ченців з різних монастирів, які ссилались туди за дисциплінарні порушення чернечих обітниць, чи священицької присяги. Під кінець життя владика Анатолій взяв на себе подвиг юродства заради Христа. Спочив на свято Стрітення Господнього 2 лютого 1772 року.
А менш ніж через сто років у 1809-му році Глухівський монастир став місцем спочинку іншого вихідця із Черкащини славного архімандрита, більш відомого як ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека (Значко-Яворського), який також на схилі років був настоятелем цієї обителі. Зараз на території Глухівського монастиря знаходиться психоневрологічний інтернат і монастирський некрополь, де були поховані єпископ Анатолій, архімандрит Мелхіседек та інші насельники обителі нажаль втрачено.
У публікації використані матеріали із книги історика С.В.Шумило «Духовне Запоріжжя на Афоні. Маловідомий козацький скит «Чорний вир» на Святій Горі».
К. Вид.відділ УПЦ, 2015 р.

Протодиякон Іоанн Поліщук,
дослідник історії Черкаської єпархії

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Останні коментарі

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні193
mod_vvisit_counterВчора3101
mod_vvisit_counterМісяць39992
mod_vvisit_counterЗа весь час3349774

Зараз онлайн: 36
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ