Олексія Мельника добре знають не лише у Смілі – його рідному місті, де він живе, – а й далеко за його межами. Олексій – відомий кінолог, фахівець з унікальним досвідом виховання і дресирування собак сторожових порід, передусім вівчарок. За порадами, допомогою до Олексія постійно звертаються люди, які тримають поруч з собою цих хвостатих «охоронників» або використовують їх для несення спеціальної служби.

Спілкуючись з цією людиною, не перестаєш дивуватися його вмінню налагодити повну довіру з будь-яким собакою, навіть таким, якому лячно подивитися у вічі – вже не кажучи про те, щоби підійти близько або погладити. Здається, Олексій розуміє псячу «мову», повадки, наміри, і навпаки: його вихованці розуміють кожне слово Олексія, кожний його жест, кожну команду.
– Не дивуйтеся, – посміхається Олексій, якого оточили здоровенні сторожові пси, – але вівчарка розуміє 60 відсотків людської мови, тонко відчуває психологію людини, його настрій, тому не прощає звичну людську нещирість, жорстокість, зраду.
Останні роки Олексій Мельник працює винятково зі східноєвропейськими вівчарками й здебільшого – бельгійської породи, хоча в його дворі чудово почувається й грізний коні-корс зі страшнючими іклами, чимось схожий на собаку Баскервілів.
– Ми високо цінуємо таких людей, як Олексій Мельник, – каже ветеран МВС України полковник Володимир Пугач (на фото), який сам добре розуміється на вихованні собак і має свій досвід. – Його вівчарки несуть сторожу службу і в органах поліції, і в армії, і на таможні, допомагають знешкоджувати терористичні акти, виявляти контрабанду.
А цими днями Олексій віддає двох дресированих вівчарок – Бургана і Беру – в руки насельниць Мотронинського монастиря. До речі, там вже несе свою службу іще один його вихованець – Динар.
Мотронинська обитель, як і більшість монастирів, мають у своєму розпорядженні підсобне господарство, яке передбачає догляд і охорону, тому ігуменя Іларія не цурається допомоги Олексія Мельника та його вихованців.
– Собака – це теж Боже творіння, – каже Олексій, який є глибоко віруючою людиною, співає у церковному хорі одного з храмів, що на Смілянщині. – Собака чекає від людини відповідно побожного ставлення, милосердя, любові й готовий відплатити за це своєю вірністю аж до смерті.

Олександр Слєпцовський, журналіст

22 травня, незважаючи на прохолодний ранок, десятки людей прийшли на сьогоднішнє свято до храму Святителя й чудотворця Миколая, що у Смілі: це свято завжди відзначається тут з особливим піднесенням. З благословення Митрополита Софронія святкову Божественну літургію у цьому храмі очолив секретар Черкаської єпархії протоієрей Василь Вознюк, разом з яким служили священики Смілянського благочиння на чолі з протоієреєм Петром Дмитруком.
Дбанням настоятеля храму протоієрея Василя Ворушила, зусиллями громади вірян тут робиться багато добрих справ: проводиться широка духовно-просвітницька робота, на громадських засадах діє перший православний дитячий садочок, є благодійна їдальня. Та й сам храм, його зовнішній і внутрішній вигляд, церковне подвір'я – усе свідчить про те, що парафіяни люблять свою церкву, живуть насиченим церковним життям.

Протоієрей Євген Гаган,
Смілянське благочиння

Сьогодні, 14 травня, Високопреосвященніший Митрополит Черкаський і Канівський Софроній звершив уставний чин освячення новозбудованого храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці у селі Заріччя Корсунь-Шевченківського району.

Владика привітав православну громаду, всіх жителів села з цією визначною подією і вручив церковні відзнаки благодійникам, які допомогли побудувати святий храм. За першою Божественною літургією були піднесені молитви за мир в Україні.
Разом з Владикою служили секретар єпархії протоієрей Василь Вознюк, благочинний Корсунь-Шевченківського округу протоієрей Іоанн Налапко, клірики благочиння.
Після євхаристичного канону Владика Софроній висвятив на диякона послушника кафедрального Михайло-Архангельського собору Сергія Шевченка.

Протодиякон Сергій Медведь

Имже образом желает елень на источники водныя, сице желает душа моя к Тебе, Боже. Возжажда душа моя к Богу Крепкому, Живому: когда прииду и явлюся лицу Божию (Пс.41:2-3)? Это не восклицание какого-нибудь бедняка и простеца, у которого не было возможности напоить свою душу мудростью человеческой, мирскими знаниями и умениями, философией и искусством, исследованием тонких нитей, из коих соткана жизнь человека и жизнь природы. Нет; это вдохновенно и с болью восклицает царь, богатый богатством мирским, обладающий гениальным умом, исключительно восприимчивым сердцем, сильною и деятельною волей. Напоив душу свою всем тем, чего несвободная душа жаждет в мире сем, царь Давид внезапно почувствовал: его духовная жажда не только не утолена, но усилилась до такой степени, что и вся эта материальная вселенная нисколько не могла бы ее утолить. Тогда он почувствовал себя в мире сем как в земли пусте и непроходне, и безводне (Пс.62:2) и возопил к Богу как Единому Источнику бессмертного пития, желанного для разумной и пробудившейся души: Возжажда душа моя к Богу Крепкому, Живому.

Не нужно доказывать ни того, что телесная пища не может насытить душу человеческую, ни того, что телесное питие не может ее напоить. Но даже весь тот дух жизни, который сияет чрез все творения, оживляя и гармонизируя их, не в состоянии насытить и напоить душу.
Тело принимает непосредственно ту пищу, которая, по сути, тождественна телу. Тело - от земли, и пища для тела - от земли. Потому-то тело в мире сем и чувствует себя дома, среди своих. Но душа мучится, терзается и мучится, гнушается и протестует против того, что вынуждена принимать пищу опосредствованно, и при том пищу не тождественную ей, но лишь схожую с ней. Потому-то душа в мире сем чувствует себя на чужбине среди чужих.