Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Життя страстотерпця і сповідника священноархімандрита Досифея, у схимі Аввакума

 

У Черкаському обласному архiвi близько семидесяти років зберігається архiвно-слiдча справа щодо звинувачення Старова Досифея Павловича, монаха, священноархiмандрита, вiдомого сьогодні тисячам вiруючих Черкащини за його схимницьким iменем Аввакум[1]. Ця слідча справа, заведена у 1937 роцi, містить чимало цікавих матеріалів, які стосуються особисто схиархімандрита Аввакума як людини та його діяльності як намісника двох (послідовно) монастирів[2], як останнього благочинного монастирів Києвської єпархії за межами Києва. Всі ці папери і папірці потрапили до неї як речові докази, вилучені при обшуку будинку, у якому до осiннього вечора 10 вересня 1937 року знімав куток тоді 60-рiчний отець Досифей.

 

Досифей Старов, як нам відкрилося через десятиліття, був людиною надзвичайних цнот і не менш надзвичайного життя; його, за усіма підставами, вважають нині останнім старцем землі Черкаської. А, слід зауважити, що саме на терені нинішньої Черкащини на початку ХХ століття знаходилося всі монастирі Київської єпархії - це близько тридцяти православних обителей тобто всі монастирі тодішньої Київської єпархії, за винятком самого Києва.

Аби дати уявлення про особу старця та його служебний статус на момент, коли стався Жовтневий переворот (а співпав він, за дивним збігом обставин, з днем народження тоді ігумена Досифея, коли тому виповнилося 40 років). Це був цілком зрілий монах. 1917 рік застав його настоятелем Свято-Николаївського монастиря, що знаходився під Медведівкою у відомому Холодному Ярі Чигиринського району..

Ігуменя Рафаїла (Николенко)[3], яка була лише десятьма роками молодша від отця Досифея (1888 – 1967) і з дитинства перебувала у сусідньому Мотронинському Свято-Троїцькому монастирі (с. Мельники Чигиринського району), була його духовним чадом і добре знала старця ще за часів його служіння ієромонахом у Свято-Онуфріївському монастирі Вона свідчила, що отець Досифей вже тоді користувався славою людини високодуховної і доброчесної, і до нього зверталися сотні людей з своїми скорботами і життєвими проблемами, шукаючи розради і допомоги. Вона називала його старцем і говорила, що духовні чада його живуть по всій землі. Забігаючи наперед, зауважимо, що матушці Рафаїлі, цій дивній жінці-черниці, випав хрест доглядати і вихажувати старця від тяжкої хвороби. Після його повернення з Соловецького концтабору у 1947 році, де він відбув десять років “покарання” від дзвінка і до дзвінка, його, немічну 70-річну людину, не полишали опікою, прагнучи знищити не лише морально, а й фізично.

Про це недвозначно свідчать матеріали з його архівно-слідчої справи, особливо останній документ, датований 1950-м роком: відповідь Київського обласного управління КДБ на запит “сусідів” з Харкова щодо подальших дій стосовно Досифея Старова. З тексту відповіді витікає, що мова йде про новий арешт. Його і перед цим намагалися заарештувати, але йому пощастило уникнути ув’язнення. Востаннє, у 1948 чи 1949-ому, під час спроби арешту з ним стався удар, і його у присутності представників каральних органів спаралізувало, чим він і сплатив свою свободу.

Під час тяжкої і тривалої хвороби, не сподіваючись на одужання, архімандрит Досифей прийняв велику, Ангельську, схіму з іменем “Аввакум” (в перекладі з єврейської: “Любов Божа”). Слід зазначити, що любов була особливим талантом старця, високою відзнакою його серця. Навіть у найтяжчому стані він не відмовляв нікому, хто шукав в ньому розраду і втіху своїй душі. П’ятнадцять років по тому прожив старець на землі, окрмлюючи насельниць Лебединської жіночої обителі, у якій, на примху хрущовської влади, були зібрані черниці п’ятьох українських монастирів: Чигиринського, Мотронинського, Полтавського, Козельщанського і, власне, Лебединського. Всього 255 чад Бог ввірив улюбленому Своєму, і це були часи, коли священика, а тим більше монаха, вдень з вогнем не знайдеш. Дивні діла Божі!

Потрапивши в обитель у 1949-му, ще нерухомий і немічний, старець радів можливості прислужитися Богу і молив Його хоч частково зцілити його. Він отримав те, що просив, почав рухатись і навіть ходити, чим радував своїх духовних чад, які намагалися, полюбивши його служіння в храмі, водити його на служби і з служб до келії, спрямлюючи йому шлях вичищеною від снігу чи бур’яну стежкою, інколи встеляючи шлях полотняними доріжками. Є чимало спогадів про цей період життя отця Аввакума, адже ще й сьогодні живуть кілька черниць з числа тих, які знали його за життя, і слухати їх – велика насолода. Адже старець не був якимсь сухарем, хоч був великим постником, що дало йому можливість пережити і ліхоліття 20 - 30-х років, і ув’язнення у таборі, і повоєнні важкі і голодні часи. Однієї просфорки і півсклянки святої води вистачало йому на цілий день. Решту йому заміняла молитва.

Арешт вiдбувся буденно i прозаїчно: до тихого, непримiтного будиночка по вулицi Жовтневiй, 141 у Черкасах о 7-ій вечора завiтали неочiкуванi похмурi гостi з посвiдченнями спiвробiтникiв НКВС. Пiд час традицiйного трусу у числi iнших речових доказiв, як свiдчить вiдповiдний протокол, взяли паспорт, листування, довiдки, iншi дiловi папери, а також реєстрацiйну картку служителя культу. Докладена сьогодні до справи, картка являє собою яскраве свідоцтво приналежності отця Досифея, згодом Аввакума до Православної Церкви, папiрець же з пiснею став цiнним унікальним власноручним записом старця, зробленим ним незадовго до арешту. І також свiдчить про багато що. З нього ми можемо зробити висновок про уподобання цiєї людини, про любов до народної духовної поезії, про душевний склад i по-дитячому щиру природу ченця, людини, зареєстрованої у анкетi як малописьменна за освiтою, але був вiдзначений високою духовною мудрiстю i досяг за свого життя найвищого чернецького ієрархiчного ступеню.

Його особиста реєстрацiйна картка, яка за тих часів заміняла посвiдчення духовної особи, мiстить необхiднi бiографiчнi данi i дає нам важливу для нас iнформацiю:

Старов Досифей Павлович

Народився - 25 жовтня 1877 року у с. Вергуни Черкаського району

Вступив на службу до релiгiйної громади - у 1895 роцi (час приходу до Жаботинського Свято-Онуфріївського монастиря - ред.)

Професiя до вступу - хлiбороб

Нацiональнiсть - українець

Освiта - закiнчив однокласну парафiяльну школу

Мiсце служби - у монастирях i рiзних сiльських громадах

Останнє мiсце служби - Друга Николаївська громада с. Леськи, сан священика

Визнає за iєрарха - архiєпископа Сергiя (Гришина) (на той час вiкарний єпископ Київської єпархiї Московського Екзархату - ред.)".

Як позначено в картці, перемiщення до Черкас вiдбулося у 1934 роцi. Вказано також і адресу, за якою мешкав: вулиця Жовтнева, буд. 141, мiсце праці - дитячий садок Київоблбудконтори, вартовим.

Народився отець Досифей (Авввакум) в родинi мешканця с. Вергуни Черкаського повiту Київської губернії 25 жовтня/7 листопада 1877 року - рiвно за сорок рокiв до подiй, які вiдiграли фатальну роль у iсторiї цiлої планети. Батьки його, Павло i Марфа, дали сину в святому хрещеннi iм'я "Димитрiй", - на честь великомученика Димитрiя Солунського, в канун дня пам'яті якого він з'явився на світ.

"Батьки його були середняки, мали до 5 га землi та вiтряного млина"[4]. Сам о. Досифей на допиті дає такі свідчення: "У моего отца было 3 десятины земли, ветряная мельница, 1 корова, 1 лошадь и сельскохозяйственный реманент"[5]. Це свiдчення стосується, певно, вже радянських часiв життя родини Старових, коли дiти вiдокремилися вiд батька, i земля була поділена поміж синами. А родина у Старових була досить велика - шестеро синiв Харитон, Дементiй, Йосип, Харитон, Iван, другий Iван, Димитрiй, - i п'ять дочок: Мотрона, Агафiя, Олена, Марія, Текля.

Родина, у якiй народився i вирiс Димитрiй, за спогадами його небоги Марії Дементіївни Старової, яка і нині живе в Вергунах, визначалася серед мешканцiв Вергунів своїм особливим благочестям i боговiдданістю: цi риси всi Старови зберегли до кiнця свого життя. Батьки, Павло i Марфа, були надзвичайно богомольними і прищепили любов до Бога Церкви всім, без винятку, дітям, а їх було чимало: сини Димитрій, Йосип, Іван, другий Іван, Харитон, Дементій і дочки Агафія, Олена, Текля, Ганна. І всім їм батьки власним прикладом і особистим взірцем прищепили почуття благоговіння перед святинею і любов до молитви, про що ми дізнаємося з свідчень тих, хто був причетний до життя Старових.

Донесли до нас свiдчення про Старових як про людей високих духовних i моральних цнот їхні родичі і односельці. У Вергунах і нині живуть кілька родин, які носять прізвище Старових. Зовсім недавно пішла з життя 87-річна Тетяна Старова, родичка по лінії чоловіка. Вона особисто знала старця і його сестер вже у повоєнні роки і завдяки їхньому впливу до останнього подиху належала до Православної Церкви, відвідуючи богослужіння як істинна христинка. Вона і вмерла як справжня християнка, прийнявши Святих Таїн.

Взірцем життя у Бозі став для багатьох Дмитро Старов. Змалку виявивши неабиякий потяг до чернецтва, 70 років життя він за духом і станом був монахом у високому сенсі цього слова. Є багато живих свідчень про молитовний подвиг, який проніс від початку і до кінця життя отець Досифей (Аввакум). Революція застала його настоятелем Медведівської обителі. Один з його братів, може, якийь з двох Іванів, також подвизався на духовному поприщі - в Києво-Печерській Лаврі. Брат Харитон по закінченні семінарії вчителював в церковно-парафiяльній школі села Мельники Чигиринского повіту Київської губернії. Можливо, він готувався до пастирської кар’єри, але став жертвою подій 1917-21 років, учасником яких він став. Революції не прийняв, ставши на бік Білого руху. Був причетний до опору, який чинився більшовикам на Чигиринщині, в лісах Холодного Яру. Був редактором підпільної газети Холодноярського повстанкома у 1919-му був поранений у перестрілці і заарештований, вмер у в'язничній лікарні. у 1921-22 році. (У влади були підстави підозрювати настоятеля Медведівської обителі у допомозі брату і його товаришам. То ж у 1922-му отця Досифея було відсторонено від управління Медвелівським і поставлено настоятелем Мошногірського монастиряирські громади і бути благочинним всiх монастирiв Київської єпархії (за межами Києва).

Життя у сiльськiй родинi, до однієї з яких належав і Дмитро Старов, складалося наприкiнцi Х1Х столiття з нелегкої хлiборобської праці. З малих нігтів і Дмитро пас скотину. Але жили на селі особливо побожно, з страхом Божим і любов'ю. Релігійне життя простолюдина протікало нерозривно в зв'язку з життям Церкви. То ж і Дмитро Старов рано вiдчув непереборний потяг до Бога.

Як згадує його небога, братова дочка Марiя Дементiївна Старова, яка до кінця зберегла віру і дівство (вмерла у 2000-му році), його змалку вабив до себе монастир, . Ще малим підлітком втiкав був за пiвтора десятки верст вiд Вергунiв до Свято-Онуфрiївського Жаботинського монастиря, який згодом став для нього рiдною домiвкою. Пошлють його, було, пасти гусей чи скотину, а вiн, забувши про все, прямує до Чубіївки навпростець через ліс. І інколи не один, а з своїм однолітком Демком Храпаченком[6]: обидва присвятили себе служiнню Богу і здійснили свій обіт до кінця. Їхні візити завдавали чималого клопоту братії монастиря. Востаннє з ними вів розмову сам намісник, запевнивши, що по досягненні ними повноліття вони будуть прийняті в число насельників, і ця обіцянка визначила подальший вібір хлопців. Слід до честі сказати, що обидва чи не день в день, ледь діждавшися заповітного строку, в жовтні 1895 року[7], вони обива стали послушниками монастиря.

Йшов 1895 рік, рік його повноліття, яке він святкував в Онуфріївській обителі. Вiдтодi понад пiвтора десятка рокiв, як згадує сам старець, він був насельником цього монастиря, де прийняв постриг з iменем Досифей, був висвячений в сан ієромонаха і звідки отримав призначення настоятеля Медведівського Николаївського монастиря в сані ігумена. Цікаве свідчення зберегла для нас, нащадків, архівно-слідча справа. Колишній священик Чигиринського благочиння, який під тиском влади зняв з себе сан, свідчить на допиті:

"Старова я знаю с 1918 года, еще в бытность его настоятелем Медведевского монастыря... Еще я его знаю как архимандрита, из кулацкой семьи села Вергуны. Отец его и он имели ветряную, хорошо оборудованную мельницу, приличную усадьбу и другое кулацкое хозяйство. Мне как бывшему священнику, ныне отказавшемуся от священства, приходилось систематически встречаться с Старовым, который в моем присутствии высказывался в открыто контрреволюционной форме против всех мероприятий партии и советской власти"[8]

У свої сорок рокiв отець Досифей вже має сан ігумена i посаду настоятеля. Його високий авторитет у церковному осередку i вищих засадах церковної влади не тішить його. Він прагне молитовного усамітнення і знаходить його у Мошногiрському Свято-Вознесенському монастирі. Після відомих подій 1917 - 20 рокiв і у зв’язку з арештом брата, вiн був спішно переведений з Медведівки до більш віддаленого від Черкас Мошногір’я, де в сані архімандрита очолює Вознесенський монастир i отримує призначення благочинного монастирів Київської єпархії (поза Києвом).

Не слід думати, що отець Досифей прагнув духовної кар’єри. Нам відомо, що він відмовлявся від посади настоятеля і нібито навіть пішки ходив до Києва з проханням залишити його рядовим насельником. Він прагнув молитви наодинці з Богом. Але життя вимагало іншого, і до закриття Мошногірської обителі він очолював її. Віддаленість її від поселень, затишний лісовий гірський масив сприяли духовному життю.

А духовний шлях Досифея Старова завжди був пiдкорений вищiй метi - служiнню Богу i виконанню Його волi. Якщо прослiдкувати рiк за роком життя цiєї дивної людини, стане ясним її високе призначення: опинятися у певний час і у певному місці опинявся старець, виконуючи з притаманними йому простотою i смирiнням свiй духовний i пастирський обов'язок. Простота i скромнiсть цієї людини відзначають всі без винятку, хто його особисто знав, а таких сьогодні ще немало. Цьому сприяли зовнiшня непомiтнiсть і вмiння нiчим не вирiзнятися серед собi подiбних. Якби хтось посмів при ньому говорити про його високі духовні дари: п давали йому можливiсть зберiгати у найскпутнiших обставинах богоборницького життя готовнiсть бути корисним десяткам, сотням вiруючих людей, окормляти їх i нести їм свiтло вiри, рятуючи вiд вiдчаю i непевностi. Вiн завжди був з тими, хто потребував його духовної допомоги, на протязi десяткiв рокiв. Вiн був тим, хто нiс людям Боже слово у часи, коли навiть згадка про Бога дорiвнювала смертi.

У духовному осередку Черкас i в масштабах Київської єпархiї, до якої належали два черкаських благочиння, отець Досифей Старов грав визначну роль. Вiн був i досi залишається ключовою фiгурою у його життi. Нинi, коли нам вiдкрилися архiви i ми отримали можливiстьзазирнути у минуле з його непередбачуваною жорстокiстю щодо вiри, її носiїв i вiруючих, коли ми можемо об'єктивно i безпристрасно проаналiзувати подiї i визначити причини i наслiдки їх, нам стає зрозумiлим, чим ми маємо завдячувати таким людям, як архiмандрит Досифей-Аввакум Старов. А завдячуємо ми їм всiм, чим сьогоднi володiємо духовно: тим, що свята вiра Христова вистояла у двобої з силами темряви, що Православ'я витримало у цьому поєдинку i дiйшло до нас неушкодженим. Ми завдячуємо їм всiм, що нині маємо, - а маємо ми надзвичайно багато, як, певно, нiхто i нiколи: ми маємо Бога i можливiсть вiльно молитися Йому i сповiдувати Його у поновлених святих храмах, чого були позбавленi вони - тi, кого Свята Церква прославляє сьогоднi як новомученикiв і Христових сповідників.

Життя архiмандрита Досифея у промiжку в сімдесят років проходить червоною ниткою крізь духовне життя православної громади Черкас i всiєї Київської єпархiї. Його iм'я в минулому столітті добре вiдоме не лише у вищих духовних колах - як провiдної особи серед духовенства, вiн притягує вiруючих як прозорливий старець та високодуховний пастир, який, за словами тих, хто його особисто знав, мав духовних чад по всьому свiтi.

У важку годину громадянської нестабiльностi з нього намагаються зробити навiть провiдну полiтичну фiгуру у боротьбi за владу у церковних i полiтичних колах. Не секрет, що саме на Церкву у всi часи роблять ставку певнi сили, що ми можемо спостерiгати i у наш смутний час з його боротьбою за владу i сфери розподiлу впливу.

Церква, як завжди, була i продовжує залишатися найбiльш масовою i впливовою у суспiльствi iституцією, спертися на яку у полiтичнiй грi прагнуть будь-якi протиборствуючi сили.

Україна у цьому планi завжди була ареною неприхованої боротьби: за володiння її природними i клiматичними ресурсами, духовним та людським потенцiалом. У заколотнi часи розбрату, неустрою та полiтичної нестабiльностi, викликаних вiдомими подiями 10-20-х рокiв, Церква опинилася у епiцентрi боротьби. По-перше, тому, що Церква на Українi завжди була символом Православ'я i втiленням поняття українського, за термiнологiїю тих часiв, малоросiйського народу. По-друге, з причини її високої заможностi: на той перiод власнiсть Церкви оцiнювалася астрономiчною цифрою i являла собою надто ласий шматок для тих, хто прагнув безмежної влади.

За свiдченням з надiйного джерела, архiмандриту Досифею Старову був запропонований сан їпископа, у разi його приїднання до руху за автокефалiю на Українi. "Мне лично известно, - свiдчить дехто М.Лебедович, людина, добре освiдчена з життя священослужителiв, - что для него (Досифея) специально готовили одежду епископа жито-

блакитного цвета".

Але це не стало спокусою для Досифея Старова, який до кiнця життя зберiгав беззастережну вiрнiсть Церквi i Православ'ю: на запитання слiдчого на допитi щодо цiїї пропозицiї Всеукраїнської Центральної Ради, вiн вiдверто i коротко заперечив: "связаним с ВЦР не был и епископом не назначался", - i це було щирою правдою.

Не могла така людина спокуситися пропонованою йому принадою. Ми з усього життя архiмандрита Досифея-Аввакума бачимо головне: йому завжди була притаманна надзвичайна скромнiсть щодо власної особи i ролi у навколишнiх подiях.

I справдi, вiн не тiльки не впливав на них, а й не намагався цього робити, покладаючися у всьому на Божий Промисел. Вiн був монахом до мозку кiсток, i, знаючи сьогоднi чимало про цю людину, можна з упевненiстю стверджувати, що їдиним засобом впливу на подiї i людей вiн вважав дiалог з Богом: постiйну молитву i працю на нивi Божiй, - i щиро вiддавався у волю Промислу Божого. Певно, вiн був одним з небагатьох, хто розумiв i сприймав цю вищу дiю i волю за належне, i йому й на думку не спадало щось змiнювати з власного розуму. Маючи вiд Бога високий дар прозорливостi, отець Досифей мiг заздалегiдь передбачати певнi подiї та їхнi наслiдки i знати потаїмний сенс того, що вiдбуваїться i на що ї воля, вища i святiша вiд людської: як часто нам, на жаль, не дiстаї такого розумiння волi Божої i упокореностi цiй вищiй волi!

Свавiльнiсть - риса, притаманна людям звабленим гординею, - не мала жодного стосунку до ченця Досифея, - людини, дивної у своїй ненавмиснiй непомiтностi. Вдивiться у риси його благородного, доброзичливого обличчя: навiть i перед об'їктивом вiн залишаїться таким, як його уявляїш у повсякденнi: спокiйним, мирним монахом.

Вiн не позуї для iсторiї, але й не чинить опору: вiн даї себе зняти для своїх рiдних: батька, сестер, братiв, якi на той час ще були живi, - аби доставити їм радiсть. А, може, й для нас з вами, своїх духовних нащадкiв, зустрiч з якими вiн передбачаї крiзь час i простiр.

Наше гаряче бажання мати уяву про них, людей тридцятих рокiв, яким вмпала доля мученикiв i сповiдникiв вiри Христової, нинi ми можемо потiшити, вдивляючися у їхнi прекраснi обличчя, якi нам вiдкриваються з старих фотознiмкiв. Ця фотографiя Досифея Старова унiкальна: iншої не iснуї. Вона даї нам виразне уявлення про старця, яким вiн був у тридцятi роки минулого столiття. З знiмка на нас дивиться людина високого спокою i духовної неушкодженостi. Маючи перед собою такий образ, вiдчуваїш спокiй, що передаїться кожною рисою обличчя, впевненою силою погляду, поставою голови, непорушнiстю правицi, яка твердо тримаї посох - символ ввiреної йому Богом архiмандричої влади. У лiвiй руцi затиснутi чотки, i це також символiчно для людини молитовного подвигу. Вся невеличка постать просичена свiтлим вiдчуттям внутрiшньої i зовнiшньої зiбраностi, душевної чистоти i упевненостi, якi випромiнюї увесь лiк цiїї неабиякої людини.

Невiдомо, де i коли зробленний знiмок, - можна лиш припустити, що це 1937 рiк i, можливо, осiнь напередоднi арешту, коли старцю мало виповнитися шiстдесят рокiв. Але не виключено, - принаймнi, на думку його племiнницi Марiї Старової, що цю фотокартку вiн привiз з мiсць заслання: вона була у числi трьох, якi вiн мав при собi, повернувшися у 1947 роцi додому.

Про перебування у засланнi, про причини його ув'язненя,про все, що вiдбувалося там з ним, вiн не любив говорити. "Отак, було, махне у вiдповiдь рукою, - розповiдаї його небога Марiя Дементiївна Старова, братова дочка, - i вiдвернеться, а на очах сльози..." Важко втриматися вiд слiз, згадуючи 10 важких рокiв ув'язення в концтаборi. Але, вдивляючися у спокiйнi очi людини з фотознiмку, хiба можна припустити щось подiбне тому, що дове- лося пережити отцю Досифею у його великому життi?

Цей унiкальний знiмок - безцiнна знахiдка для нас!

Слiд оговоритися, що отець Досифей, ще за часiв, коли вiн був простим iїромонахом, приваблював душi людей як духiвник. Матушка Рафаїла (Нiколенко), iгуменя Мотронинського монастиря, якiй вiн завдячував своїм довгим життям пiсля повернення з табору i важкоi хвороби, свiдчила про нього як про великого старця, наставника численних духовних чад по всьому свiтi.

Отець Досифей володiв рiдкiсним даром розсудливостi i людяностi одночасно: про це згадують його питомицi, яких вiн окормляв протягом довгих дванадцяти рокiв у Лебединському монастирi, де вiн служив духiвником з 1949 року i до закриття обителi у 1971 роцi.

Крок за кроком пiзнаючи життя цiїi людини, яке нам вiдкриваї Господь протягом останнiх лiт, Хочеться знати про нього якнайбiльше, i Господь потроху додаї нам знань, вiдхиляї завiсу часу, i ми радiїмо новим подробицям з життя старця, - життя, яке являло собою зразок самовiдданого i вiрного служiння Богу, було взiрцем любовi до Бога i до ближнього у жорстокому корисливому свiтi, який вiдкинувши Бога i любов, замiнив їх на механiстичний матерiалiзм з його кiнцевiстю i сухим прагматизмом. Для монаха, людини, яка, здаїться, лише для того й живе, щоб служити Богу i людям, новий свiт, що немов збожеволiв, не мiг бути сприйнятним, але життя не питало згоди на зло, i вiн нiс свiй хрест з непомiтним сторонньому оку високим подвижницьким смирiнням.

У його постатi нiчого героїчного не було. Зовнi вiн здавався, i був, як зазначено в анкеті, середнiм на зріст зросту. За такої зовнiшностi легко залишатися ненав'язливо непомiтним, але вiн видiлявся своїм дивним спокоїм i миротворнiстю. Хто знав його за життя, були щиро впевненi, що вiн маї перед Богом якiсь особливi заслуги, - такою дiївою була його молитва i таким прозорливим здавався його ум.

Життя отця Досифея тiсно переплелося з життям не тiльки монахiв чоловiчої статi: пiд його духовним началом протягом понад десять рокiв перебували насельницi кiлькох жiночих монастирiв, яких було зiбрано, Божим Промислом, до Лебединського Свято-Миколаївського монастиря у часи хрущовських гонiнь.

У той час його вже знали виключно як Аввакума, пiд схимницьким iм'ям, яке ще й досi являїться ключем до душ нечисленних вже чад старця: матушки-iгуменi Валентини i сестер Лебединської обителi, рiдних сестер матушок Любовi i Надiї, насельниць Красногорського монастиря, матушки Маргарити з Одеського Михайлiвського монастиря - їх залишилося вже не так багато. Колись 18-20-рiчними дiвчатами вони прийшли до Лебедина i тут зустрiлися з старцем, iм'я якого "Аввакум" стало для них символом батькiвської любовi.

Його любили справдi, як батька.

- Я его увидела впервые то ли в пятидесятом, то ли в пятьдесят первом году, когда пришла послушницей в нам монастирь, - дiлиться спогадами iгуменя Лебединського Нiколаївського монастиря матушка Валентина. - Я была молодая, и меня не прописывали, - три года...

А в пятьдесят третьем приписали, вместе с моей сестрой Марией. И все это время я водила отца Аввакума до келлии. Под ручку водила, он уже слаб был, ходил с палочкой, - отец Аввакум. Вотя только и знаю, что Аввакум, а что он был Досифей, то я и не знаю: матушка Иоасафа только знает: он ее постригал и исповедывал.

Он был священник - духовник был: мы у него все исповедовались.

Сам он почти ккждый день причащался, он схимник был, и я всегда читала ему правило возле клироса. И водила его до келлии. И то не всегда. У нас все любили его водить до келлии. Бывало, караулят его у церкви после службы, пока выйдет. И кто успеет... Наперебой водили, кто захватит. Очень его любили, не только как старца, а как веселого доброго человека.

Матушка Iоасафа, затворниця цього ж монастиря, доповнює:

- Батюшка на вид был, ну, чистый Серафим... Ну, точно Серафим Саровский! - Матушка Iоасафа, як i матушка Валентина, говорить з незначним вологодським акцентом, наголошуючи на “о”. - Он и видом был, как Серафим: ото идет с палочкой... ну, точно! У него и головка немножко вот так (матушка показуї, як тримав, трошки набiк, старець голову. У голосi бринять щира любов i зворушення). - I росточком ма-аленький... - Матушка радiсно смiїться, наче iтепер бачить перед собою улюбленого батюшку.

- А я и сама так думала, - пiдхоплюї матушка-iгуменя з нiжною посмiшкою. - Только не могла выразить, что похож... Росточка так небольшого, сухонький, беленький...

- Да-а... Идет, бывало, с палочкой... А ноги: тюх-тюх-тюх! - двигают себе помаленечку. Подойдет, бывало, - а мы веем зерно. А он: "Вы знаете, почему я такый старый? Бо фамилия у меня Старов.

Старов я, Старов", - шуткует, значит.

Нині святі мощі старця Аввакума спочивають у Лебединському Свято-Миколаївському жіночому монастирі.

 

[1] ДАЧО Р5625, оп. 1, справа № 576.

[2] Свято-Николаївського Медведівського і Свято-Вознесенського Мошногірського.

[3] 1888 р. народж. (вмерла у 1967 р., похована в м. Сміла), ігуменя Мотронинського монастиря.

[4] З характеристики Вергунiвської сiльради.

[5] З протоколу допиту - мовою оригіналу.

[6] Священномученик Тимофій (канонізований у 1997 році).

[7] 25 жовтня (за ст.ст.) – день народження Димитрія, а рівно тижнем по тому, 1 листопада 1877 року народився Даміан (в чернецтві Тимофій).

[8] З протоколу допиту свiдка.

 

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні1521
mod_vvisit_counterВчора2345
mod_vvisit_counterМісяць43095
mod_vvisit_counterЗа весь час1642800

Зараз онлайн: 28
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ