Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Мученик Воніфатій Лопата

Життя священномученика Стефана Панченка (ДАЧО, Р 5625, опис 1, справа 7024) розпочалося в день пам’яті святого апостола і первомученика Стефана 1874 року. Народився він в селі Хмільна в родині благочестивих селян і отримав хорошу освіту, залишивши в пам’яті односельців світлу пам’ять: земляки священика через місцеве передання пригадують деякі дивнi для сприйняття навколишніми риси, що ними був змалку надiлений майбутнiй мученик, i не менш дивнi обставини його життя, через що за ним закрiпилася слава Христа ради юродивого.

Воніфатій Митрофанович Лопата, якому в ніч на новий 1937 рік виповнилося шістдесят сім років, народився і виріс у місті Каневі тодішньої Київської губернії у заможній селянській сім'ї. Його народження припало на день пам'яті святого мученика Воніфатія. Як свідчить характеристика, він «имел кулацкое хозяйство, до пяти га земли, крупный селъхозинвентаръ, крупную мастерскую, гдеработалинаемные сапожники, а Лопата имел от этого большие прибытки. В 1930 г. раскулачен, его хозяйство передано колхозу».

це сталося, мученику Воніфатію було вже шістдесят і він мав велику сім'ю - дев'ятеро дітей: шестеро синів і три дочки. З якоїсь причини він пізно одружився. Його дружина - Наталія Іванівна - була значно молодша за чоловіка (1889 року народження), і всі діти, за молодим віком, трималися коло батьків. Вони були виховані у щирій вірі і любові до Бога, благоговійному ставленні до святинь і церкви, притаманному батькам. І хоч влада ніколи не залишала у спокої і постійно переслідувала родину старости собору Успіння Божої Матері Воніфатія Митрофановича Лопати за його віру і відданість Православ'ю і за те, що на пропозицію зректися віри, відповів раз і назавжди: «Не зрікаюсь і не зречуся», - він до останнього продовжував виконувати обов'язки беззмінного старости Успенського собору міста Каніва.

Забігаючи наперед, хочеться навести слова з листа, на­писаного сьогоднішніми дослідниками життя Канівських святих новомучеників: коли «у березні 1990року після 30-річного атеїстичного полону знов відкрив двері Успенський собор, син святого Воніфатія Павел Лопата, як колись і його батько, був обраний церковним старостою і до кінця життя був відданий Православ 'ю».

Павло Воніфатійович і передав пам'ять про батька нащадкам. Розповідь про життя Воніфатія Лопати доповнюють матеріали його слідчої справи: «Воніфатій Лопата ходив до церкви і підтримував тісні зв 'язки з духовенством, особливо з священиком Оппоковим і дияконом Мрачківським...».

На щастя, Воніфатій Лопата завжди мав духовну підтримку у своїх скорбо­тах, церковних і особистих. А їх було чимало. Ось витримка з одно­го архівного документа, - яскрава ілюстрація ставлення безбожної і богоборницької влади до віруючих і їхніх потреб. Посадові особи Канева звертаються до НКВС з таким доносом: «Колирайвиконкомом було дано дозвіл засипати у приміщення церкви зерно (В. Лопата, Ф.Мрачківський, В.Терлецький - прим. ред.), писали скрізь по центрах (до Києва і до Москви) скарги... Особливо ця свора активізувала свою діяльність після сталінської конституції Дійшло до того, що під час зняття хрестів з церкви ця наволоч... організувала людей демонстративно вимагати припинити зняття хрестів з церкви».

Це - зразок, за яким писалися характеристики головами сільрад. Головне, що вимагалося від таких документів -привід для арешту жертви, інше залежало лише від майстерності слідчого НКВС. Даний випадок, про який згадує характеристика як про демонстрацію під час зняття хрестів, вже сам по собі став приводом для арешту, а сама характеристика була написана вже після нього. Провокаційне зняття хрестів здійснювалося 1 грудня 193 7 року, напередодні виборів до Верховної ради, у контексті загальної підготовки до «всенародних свят», як їх тоді називали.

Тут-таки їх і заарештували: старосту собору, з якого на очах у всіх демонстративно скидали святі хрести, Воніфатія Лопату, його диякона отця Феофана Мрачківського і свяще­ника протоієрея Василія Терлецького. Надії на повернення храму були втрачені в той перший зимовий день, як і воля, якої вони були насильницьки позбавлені.

Коли Воніфатія Митрофановича відправили до в'язниці, всю його сім'ю вигнали, незважаючи на зимову пору, з хати, а саму ту хату ненависно розкидали, залишивши матушку Наталію і дітей на вулиці. Як згадує син святого, вони могли знайти притулок, лише викопавши собі землян­ку на горі Московка, де й жили аж до початку війни у сподіванні на повернення батька.

Тоді багато сімей священнослужителів і не священнослужителів жили одним сподіванням, але ніхто з очікуваних додому живим не повернувся. Заарештованих було відправлено до Черкаської в'язниці, де вони перебували у очікуванні вирішення своєї долі.

Їхній «фанатизм» так вплинув на слідчого, що він склав звинувачення близьке до дійсності, відзначивши, насамперед, саме те, що «Терлецкий, Мрачковский и Лопата, организовавшись между собой, активно организовывали религиозников на борьбу за восстановление религии и вели контрреволюционную деятельность на подрыв советской власти» (Зі звинувачувального висновку 4 грудня 1937 року). Окрема Трійка КОУ НКВС тим самим числом автоматично винесла вирок - щодо 10 років виправно-трудових таборів.

Але міру покарання було скасовано до нового вироку. Певно, тут канівським мученикам вмінялася організована діяльність як членам Православної Церкви, очолюваної митрополитом Київським Костянтином (Дьяковим), чию смерть під тортурами під час допиту у Київському управлінні НКВС належало при­ховати під фальсифікованим вироком про розстріл і «законну» страту за вироком.

На той час у Лукянівці сиділо чимало священнослу­жителів, і на лише православної конфесії: готувався процес проти оновленського руху. Над в'язнями тут, як нині це вже відомо, знущалися, жертви піддавали тор­турам, вимагали зректися Бога, духовного сану. Так само знущалися і над Канівськими мучениками. Але даремно: святі трималися гідно, звертаючись з молит­вами і вдячністю за все до Бога.

Усі четверо отримали новий вирок рішенням від 9 березня і 25 березня 1938 року були розстріляні прийнявши мученицьку смерть за віру, за Христа.

Реабілітовані 27 квітня 1989 року.

Батьки, зважаючи на такі здібності, відправили його на навчання до Канева. Але майбутній пастир-мученик шукав якогось незвичайного шляху. В юнацькi роки полюбив природу: знайшов місце садівника у господарстві пана Бiляшевського. Він припав до душі господарю своєю винахідливістю у селекціюванні нових сортів і вмілому утриманні садового господарства. Добросовісним ставленням до обов'язків і людей придбав добру славу і десять рокiв займався науковою працею. Виведений нимсорт смородини, наприклад, i досi культивується у Хмiльнiй i селах Канiвського району.

Щоправда, до Церкви прийшов він у цiлком зрiлому вiцi - у 1910 роцi. Виконував будь-яку роботу в послуху, прислуговував по храму, спiвав на клiросi, пономарив. Маючи музичний слух і добрий голос, невдовзі отримав благословення бути псаломником. Місце ж своєї першої служби він отримав не в рідному селі. Про це так занотовано у протоколi допиту:

«Я житель села Хмильна, с 1913 года вступил в сан священства и исполнял службу дьяка в селе Ботвиновка Уманского уезда 8 лет».

У цей час вiн був вже одружений на вiруючiй дiвчинi, молодшiй вiд нього на три роки, iменем Агафiя, з якою дiлив усi радостi й скорботи життя, пов’язаного зі служiнням у Церквi. Коли його 1918 року було вперше заарештовано, саме матушка їздила до Уманi й клопоталася про свого чоловiка, поки не добилася його повернення.

На Уманщині ж, як і повсюди, панувала атмосфера постійного нагляду і переслідувань. Заборонялось служити православним чином, автокефали володіли обстановкою в регіоні й чинили перешкоди на кожному кроці. Користуючись розкольницькою політикою влади, вони захоплювали храми і чинили насильство.

Мiсце проживання родина отця Стефана змушена була змiнити й повернутися до рідного села, де його знали як людину чесну й вірну Богу. Повернувшись додому, він застав безправ’я, злиднi i смуток. Село пiсля недавньої пожежi, в якiй згорiло багато хат, було в жахливому стані. Становище людей відзначалось повним занепадом. Виявилось, що згоріла і старенька хата батьків, а поставити нову на тому ж місці не було можливості – ані грошей, ані будівельних матеріалів. Над ним знущалися мiсцевi можновладці, перешкоджаючи у всьому. А сiм’я була велика.

Він одначе спромігся побудувати якесь житло, про що в 1937-му згадується в характеристицi сiльради: «За станом середняк–одноосiбник, має хату, клуню, їдцiв 6 душ... (насправдi перш у родинi священика було восьмеро дiтей, четверо вмерли у голоднi нужденнi роки голодомору, про що характеристика умовчує – прим. ред.). Завжди вороже ставиться до радянської влади... Ходить по селах, займається попiвською роботою, хрестить по хатах дiтей i веде шалену агiтацiю...».

Це був кінець 20-их років, час, коли тисячі священикiв було заарештовано i вислано до таборiв лише за те, що вони вiдмовляли владi у вимогах перейти до оновленства або зректися сану. Страждали разом з священиками i члени їхнiх родин. Так, бiдна матушка Агафiя отримала свою мiру страждань вiд мiсцевого комунiста Павла Прохоренка, який побив її, зламавши навiть два ребра.

Сповiдницький подвиг о. Стефана Панченка розпочався саме у 1930 роцi, «когда арестовали в Хуторе Хмельном священника Панченко Вениамина. Меня крестьяне стали просить поступить священником...» (З протоколу допиту 1.12.1937 року).

Диякон Стефан Панченко наблизився до межі, за якою на нього чекало головне у житті – вибір. Не було нічого дивного у тому, що після арешту священномонаха отця Веніаміна Панченка, його однофамільця, о. Стефан був змушений взяти з його руку пастирський посох, на слізні прохання сотень людей, які складали православну громаду Свято-Покровського храму.

Тоді, як пишуть нам в своєму листі до єпархії хмільчани, «отець Стефан поїхав до Києва, i там був рукопокладений у сан священика».

«И я принял приход в Хуторе Хмельном и исполнял обязанности священника до 1934 года», тобто до повернення з мiсць покарання попереднього священика о. Венiамiна Панченка. Коли ж батюшка, якого любив і поважав отець Стефан, повернувся живим, він, за його власним свідченням, «перешел священником в Байбузы Корсуньского района и был там около полугода, а когда церковь закрыли и меня выгнали, то возвратился домой. Не имея определенных занятий, начал совершать моления по квартирам, а также крестить детей, фамилий не помню. Собирал верующих по 15–20 душ по домам и совершал моления...».

Служив також у селах Яснозiр’я i Келеберда. Був дуже ревний пастир i прозорливий, вiн говорив вiруючим, що буде попереду, i вчив до кiнця життя триматися православної вiри. Це був сповідницький шлях непохитного, мужнього християнина, який обрав служіння Богу і людям метою свого життя і дістався цієї мети. Неодноразово його заарештовували, але Господь до часу тримав його на свiтi заради вiрного служiння.

Коли вже в третє його взяв канiвський енкаведист Бiлокiнь, то сказав, що тепер вiн вiд нього не втече. Це сталося в груднi 1937 року. Прокурор району видав таку Постанову про обрання мiри соцiального захисту: «Запобiжнi заходи, обранi Канiвським РВ НКВС щодо гр. Панченка Степана Карповича, – утримання пiд вартою у Черкаськiй тюрмi, – санкцiоную. Зарахувати тримати його за Канiвським НКВС. Прокурор району... Пiдпис».

При обшуку було вилучено Євангелiє, Псалтир, хрест «жовтого металу», хрест срібний, покров для Чашi тощо. Обшук i арешт сталися у один день 2 грудня.1937 року. Отець Стефан попрощався з матушкою й дiтьми, сказавши, щоб його вже не чекали, бо ніколи в цьому житті вже не побачаться. Він опинився в числі тих, хто був страчений в числі останніх жертв 30-их років.

Наприкінці 1937 року, коли був заарештований отець Стефан, Київським обласним Управлінням НКВС готувався показовий судовий процес, який мав публічно довести на весь світ «підступну» контрреволюційну суть вищої ієрархії Православної Церкви й викрити спробу в змові з оновленським духовенством, – нібито замаскованими «тихонівцями» – здійснити контрреволюційний переворот через повстання.

Ця широкомасштабна політична акція НКВС в столиці України була зірвана несподіваною мученицькою смертю Митрополита Київського і всієї Украіни Костянтина (Дьякова), яка сталася під час нічного допиту в кабінеті слідчого КОУ НКВС України (за що той був позбавлений свого посту і відчужений від керівних органів безпеки, певно, за зрив лаштованого «міроприємства» – прим. ред.), який готувався на роль керівника змови. У справі шести священнослужителів з Городищинського благочиння (ДАЧО Р5625, оп.1, справа 7324) йдеться саме про цю змову: нібито вони «были участниками контрреволюционной группы бесприходных священников, что была связана с митрополитом Дьяковым Константином, ныне осужденным…».

Цей вирок був винесений за тиждень по трагічній смерті святителя. Розкриття неiснуючої у природi «контрреволюцiйної шпигунської повстанської чорносотенної органiзацiї», керівництво якою інкримінувалося священномученику Константину та його найближчому оточенню, було з числа тих, які наприкінці репресивної кампанії, по мірі руху репресивного процесу, щедро плодила підступна уява «діячів» різних iнстанцiй і рівнів органів держбезпеки.

На початок 1938 року, за даними Державної комiсiї з реабiлiтацiї жертв полiтичних репресiй, з 136900 православних священослужителiв, заарештованих в ході виконання наказу Наркома внутрішніх справ Єжова від 30 липня 1937 року, було страчено 85300 вірян. Але 21500 арештантів ще залишались нестраченими: репресивна машина фізично не встигала «переробляти» весь цей вимагаючий вликих зусиль і часу людський «матеріал».

ОтецьСтефан, цілком вірогідно, був однією з підстав для цієї акції. Про це свідчить дата винесення вироку Трійкою про його розстріл – 9 березня 1938 року і дата виконання присуду –23 березня. Це при тому, що звинувачувальний висновок був пред’явлений ще 4 грудня 1937 року, але, з певних причин, був затриманий у подальшій процедурі. Це, як правило, ставалося у випадках, коли в’язня забирали до Київського НКВС, де йому належало зіграти певну роль. Отець Стефан на таку «роль» виявився нездатним.

23 березня 1938 року, на підставі вироку Трiйки КОУ НКВС, православний священик Стефан Панченко на 64-му році життя прийняв мученицьку кончину.

Довiдку про його реабiлiтацiю, яка позначена 27 квітня1989 року, було вручено дочцi мученика Теклi Степанiвнi Кавун, яка мешкала на той час також у батьківському селi Хмiльна.

 

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні19
mod_vvisit_counterВчора1988
mod_vvisit_counterМісяць43074
mod_vvisit_counterЗа весь час1516077

Зараз онлайн: 26
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ