Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Обитель преподобномучениці Рафаїли м. Чигирин

Преподобномучениця Рафаїла

 

Прославлення в сонмі нових святих преподобномучениці Рафаїли, останньої ігумені Чигиринського Свято-Троїцького жіночого монастиря в часи гонінь, а також урочисте відкриття її нетлінних мощей стало яскравою подією в житті Черкаської єпархії. Жорстоко закатована місцевими активістами, членами спілки «Безбожник», свята нарешті посіла гідне місце в сонмі тих, хто в богоборні роки постраждав за віру і Бога. Недовге, але надзвичайно багате на труди й подвиги життя, яке славно завершилося мученицькою смертю, стало взірцем для всіх майбутніх поколінь.

Залишилось кілька архівних свідчень (ДАЧО Ф Р–471, оп.1. спр. 9, арк.23 – 26), а також живих спогадів про місце багаторічного служіння матушки Рафаїли – відомий у віках Свято-Троїцький жіночий монастир, який до 1926 року діяв у колись славній козацькій столиці.

Сталося так, що століттями навколо обителі зростали житлові квартали, обступаючи її з боків. Сприяло цьому не тільки прагнення до спілкування зі святинею, але й природа з водними і лісовими ресурсами, з родючої землею. Тулилися до монастиря православні і в сподіванні на духовну підтримку з боку численної братії в боротьбі з покатоличенням народу.

 

Трагедія цього притулку черниць, який став для місцевої влади справжнім більмом на оці, була тим більшою, що він володів спокусливими житловими й допоміжними приміщеннями і фундаментальними будовами. На них зазіхали не тільки можновладці, а й жителі міста, люди, які швидко засвоїли нову психологію часів беззаконня. Житло ж завжди було і буде предметним засобом диявольського впливу на свідомість людини, за житло люди втрачають свою богоподібність і стають вовками один одному. Житловий фонд монастиря приваблював увагу тих, хто міг погріти руки й отримати зиск у цій справі.

Добре розуміючи психологію людей, ігуменя першою робить крок у вирішенні подальшої долі монастирського майна. Гасло нової влади «Все найкраще – дітям» наштовхує її на думку звернутися до відповідних інстанцій з пропозицією передачі монастиря під потреби дитячих організацій. 21 серпня 1924 року президія Черкаського райвиконкому приймає рішення про передачу всього майна некультового призначення дитячій колонії імені Гринька. Культове ж майно передати одній з релігійних громад Чигирина, на її бажання.

Цим кроком монастир уберігався від пограбування і залишалась надія його повернення Церкві у прийдешні часи. Щоправда, до цих часів він фізично не дожив, але зберіг своє право на відродження, чим сьогодні опікуються православні чигиринці й благодійники.

Хто ж така преподобномучениця Рафаїла і у чому полягає подвиг її святості?

Преподобномучениця Рафаїла (Тартацька) народилася в благочестивій православній сім’ї. Від дитинства мала великий потяг до молитви і Бога, існує свідчення, що вона була за власним бажанням віддана на виховання до монастиря ще в дитинстві і з перших свідомих кроків виявляла схильність до подвигу ревного служіння на духовній ниві.

Це була сильна, вольова натура, не здатна потурати власній слабкодухості ні тілесно, ні, тим паче, духовно. Сповнена любові до Бога, вона завжди мала перед собою за взірець життя Божої Матері, Яка, як і вона, з дитинства виховувалася в монастирі і так само, як і вона, не переставала цілковито належати Богу. Раїса (у святому хрещенні отримала саме це ім’я) до висвячення в мантію пройшла велику школу чернецького послуху. Не було жодної галузі в монастирському господарстві, до якої вона не доклала б своїх рук, як не існувало духовної сфери в богослужінні, якої б вона не осягнула. Добре співала і досконало знала увесь церковний чин, всі тонкощі службового уставу, пам’ятала кожен зі ста п’ятдесяти псалмів Давидової Псалтирі. Понад двадцять років віддала свята чернецькому послуху, перш ніж стала ігуменею.

Після приходу до влади богоборницького режиму багато що змінилося в житті і становищі віруючих в донедавна православній державі. Різко відокремлена від суспільства Церква, знеславлена і пограбована, була полишена напризволяще, приречена на знищення. Після смерті старої ігумені 19 грудня 1920 (1 січня 1921) року монахиня Рафаїла прийняла тяжкий хрест настоятельства. Поховавши свою попередницю, 44-річна ігуменя розпочинає діяльність з підготовки документації для юридичної реєстрації обителі в нових умовах існування. На момент вступу матушки Рафаїли на посаду настоятельки в обителі мешкало понад двісті черниць і послушниць. Це накладало на її плечі важкий тягар відповідальності за долю монастиря, єдиного притулку для його насельниць. Відповідальність – як духовна, так і матеріальна, рухала її вчинками. Їй вдалося добитися реєстрації православної релігійної громади на базі монастиря.

Але засобів для існування такої великої громади не було. Монастирські земельні та лісові угіддя було відібрано. Опалювати приміщення не було чим – вільховий ліс, який належав обителі, також перейшов у власність держави. В таких умовах фінансове і господарське життєзабезпечення вимагало значних зусиль і вправності.

«В период революционного времени все подведомственные мне монастыри, – пише благочинний монастирів ігумен Іоанникій, – много раз подвергались разбойным нападениям и ограблениям. Злоумышленники грабили все попавшееся под руки: скот, хлеб, деньги, хозяйственные вещи, братскую одежду, обувь, включительно до мелкой келейной вещи. При ограблении многие из братии, а равно и настоятели монастырей, подвергались побоям и разным издевательствам».

Насилля, пограбування і беззахисність стали на довгі роки супутниками будь–якої людини, а черниці – в першу чергу. Подвиг ігумені в таких умовах полягав у тому, що вона з останніх своїх слабких жіночих сил намагалася утримати і захистити ввірені їй Богом душі людей. Чисельність громади складає 200 душ і має тенденцію до зростання: вже через кілька тижнів це число сягає 229. Більша половина з них – люди похилого віку. Всі виснажені і кожен потребує прожитку. Колись монастир мав 200 десятин орних та сіножатних земель, нині він їх позбавлений, немає робочих місць, нема куди дівати робочі руки.

Але черниці на свої кошти утримують ще й дитячий притулок, відраховують кошти голодуючим. Відмовляючи собі у найнеобхіднішому, вони знаходять можливість протягом року відправити в фонд голодуючих понад мільйон карбованців, хоч ті гроші не так багато важили на той час. Марними були надії прислужитися новій владі. Ворог роду людського не дрімав, і вже в серпні 1923 року Київським Губліквідкомом прийняте рішення про закриття останніх діючих на той час монастирів. Від керівництва Церкви вимагають скоротити штат до мінімуму, залишивши в обителі лише старих. Всім іншим пропонують залишити монастир або переселитися до Лебединської обителі. Через короткий час громада перестає існувати, єдине, що її пов’язує – потреба у богослужіннях. Черниці відвідують Мотронинський жіночий і Онуфріївський чоловічий монастирі, які завдяки своїй віддаленості не впадають у очі владі й існують до 1929 року.

Коли монастир було закрито, матушка iгуменя своєю рукою i помiркованою волею була змушена благословити молодих послушниць, в їхньому числі й Тетяну Павленко, повернутися в мир i влаштовувати життя на власний розсуд. Молода жінка, з її благословення, стала вихователькою численних дiтей вдiвця Дмитра Дмитровича Рясика, який мешкав у Чигиринi по вулицi Дворянськiй, 69.

Проста дiвчина з полтавської глибинки прийшлася до двору господаря, людини істинно православної, порядної i доброчесної, і стала його дружиною й господаркою в домі. Дім, з доброї згоди її чоловіка, на роки перетворився на осередок православної громади в Чигирині, став справжнім притулком для віруючих і тих, хто потребував допомоги. Тут, за свідченням благочестивих міщан Чигирина та навколишніх сіл, після заборони служіння в храмах правилися служби, включно з Божественною Літургією. Правили відомі нам священномученики Олексій (Єримович), Сергій (Земницький), Андрій (Лапчинський), Феодосій (Пидорич).

У домі Рясиків у 1925 або 1926 році оселилась і матушка Рафаїла (Тартацька), знайшли собі притулок і її вірні наперсниці казначея Єлпідіфора і регент Єпістимія з кількома іншими черницями. Господар часто від’їжджав на заробітки, і розпорядницею в домі залишалася його дружина Тетяна Iванiвна Павленко-Рясик, яку 1923 року ігуменя благословила на подвиг мирського життя. Людина з чуйним серцем, дівчина добровiльно виконувала обов’язки господарки дому і матері сиротам, а також келейницi. Так, Божим Промислом, у Чигирині утворився куточок колишнього чернечого життя, з суворим дотриманням уставних монастирських правил.

Мiсцева влада до часу не мала причин втручатися в життя сiм’ї Рясикiв, та було чимало людей, які мали підстави їх ненавидіти. Органи нагляду – мiлiцiянти й працiвники ГПУ, яким не було що робити в тихому, мирному місті, шукали застосування своїм невитраченим силам. Вони ненавиділи ігуменю й всіх мешканців будинку по колишній Дворянській вулиці, ненавиділи за їх віру, за непохитну відданість своєму Богові, за доброчесне християнське життя. Те, що їм спало на думку однієї страшної ночі, було підказане ворогом роду людського і виношене їх нелюдськими серцями. Це вони й такі, як вони, тримали в страху цілий народ, доводячи своїми звірячими інстинктами, що життя людини не важить і копійки. Вони без суду i слiдства зживали зi свiту лише за те, що хтось жив не за їхніми правилами і поняттями.

Улітку 1927 року, як свідчить очевидиця тих подій жителька Чигирина Лiдiя Iванiвна Постригань, посеред ночі в дверi будинку Рясикiв несамовито постукали: це був мiсцевий Христа ради юродивий на iм’я Варфоломей. Прозорливець i подвижник, яким його ми нині знаємо, поспiшив до будинку попередити про небезпеку. 62-рiчний Варфоломій, вiд дитинства пов’язаний зі Свято–Троїцьким Чигиринським монастирем, мав, милістю Божою, притулок у чернецькiй богадiльнi; вiн, розповідають, був навiть удостоєний честi харчуватися з тогочасною iгуменею матушкою Антонiєю «на одному столi». Блаженного добре знав увесь Чигирин і його околиці, i вiн також знав кожного у своєму рiдному мiстi.

«Матушка Рафаїла! Тiкай! – несамовито кричав вiн, грюкаючи у дверi й шибку. – За пiвгодини тобi смерть!».

Тим часом до двору Рясикiв вкотилася пiдвода, на якiй сидiло з пiвдюжини п’яних чоловiкiв на чолi з дільничним міліціонером. Цей нелюд заслуговує того, щоб назвати його iм’я: Iван Леонтiйович Саламащенко. Зiскочивши з пiдводи, він разом зі своїми приспішниками увiрвався до хати i виштовхав матушку iгуменю Рафаїлу на нiчне подвiр’я. І почалося нескінченне знущання. Її прив’язали до грушi i, обклавши сiном, пiдпалили. Можна уявити собі жах і відчай жінок, які стали свідками небачених тортур. Бандити скористались відсутністю господаря і збиткувалися над беззахисними жінками й дітьми. На очах мешканцiв будинку здiйснювався середньовічний самосуд – свавiлля, завадити якому міг лише Бог.

Матушка Єпiстимiя винесла iкону Божої Матерi «Неопалима Купина». Вона й сестри, всі мешканці будинку встали на молитву, i тут, як згадують очевидці, з неба вдарила яскрава блискавка, і навколо розлігся страшний грiм. Почалася гроза. Сіно намочило дощем, i вогонь згас.

Та це не витверезило злочинців. Зв’язавши ігуменю i вкинувши її на пiдводу, перевертні повезли її до старої скотобійнi. Матушка, відомо, вже була в літах, але це не зупинило ґвалтівників. Проживши у чистотi й дiвочій незайманості, вона прийняла бісівську помсту за свою цноту і приналежність до Христових наречених.

Нелюди, бандити, вампіри (всі імена їхні відомі!), на яких не було де й проби поставити, вчинили наругу над непритомною, беззахисною жертвою i по-звiрячому вбили її. Сила ненависті відповідала силі її святості!

Колишня послушниця монастиря Марiя Устимiвна Нагорна, свідок страшних діянь, власноручно вiдкопала ледь припорошене піском знiвечене тiло своєї iгуменi. Поховали скатовану на Казанському цвинтарi. Марія Нагорна доглядала могилку матушки настоятельки до своєї смертi, заповiвши поховати себе поруч. За її молитвами Господь сподобив її такої честi: доживши до глибокої старостi, вмерла у 1976 роцi, вона лягла в землю поруч зі святою мученицею Рафаїлою.

Довгі вісімдесят роки пам’ять про преподобномученицю Рафаїлу зберігалася в серцях тих, хто знав її, доки вони були в числі живих, а згодом передавалась від покоління до покоління, служачи духовним світильником всім послідовникам Христа. Недовге, але надзвичайно багате на плоди життя і мученицька смерть її стали зразком для всіх нас.

У Бога немає мертвих, як і не існує забуття. Святі мощі мучениці були підняті з землі й відтепер спочивають для поклоніння в новому Казанському соборі Чигирина, де й відбувся чин їх прославлення.

 

 

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні1519
mod_vvisit_counterВчора2345
mod_vvisit_counterМісяць43093
mod_vvisit_counterЗа весь час1642798

Зараз онлайн: 35
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ