Мить нашого життя

Калейдоскоп новин

Відеомолитва


Мультимедіа

Православні медіа-ресурси

Баннер
Баннер
Монастыри и храмы УПЦ
Баннер
Офіційний сайт Черкаської Єпархії УПЦ
Протоієрей Олександр Вераксін у дзеркалі свого часу

Протоієрей Олександр Вераксін у дзеркалі свого часуНаприкінці 1918 року в Черкасах у руки беруть владу більшовики встановлюючи свої закони, розпочинаючи численні суди і виносячи багато вироків різним верствам населення. Здебільшого вироки виносились шляхом фальсифікацій, доносів і фабрикацій, якими найперше прибирали духовенство, інтелігенцію тощо.
У той же самий час по доносу заарештовують настоятеля центрального храму міста Миколаївського собору протоієрея Олександра Вераксіна та законовчителя чоловічої гімназії протоієрея Давида Корсуновського. Першого по доносу, що він начебто заставляв волосних старост у соборі приносити присягу на вірність директорії, а другого за підкинуті невідомими у приміщення гімназії прокламаціями про повернення монархічного устрою і усунення більшовиків.
Перш ніж перейти до розбору власне подій що сталися наприкінці 1918 у Черкасах, необхідно згадати біографію самих священиків, яка допоможе нам більш повним чином усвідомити чому одним з найперших треба було ліквідувати саме отця Олександра.


Олександр Сергійович Вераксін народився 22 жовтня за старим стилем 1872 року у м.Вітебськ, який тоді входив до Віленської губернії. Там же закінчив семінарію у 1894 р. і деякий час працював вчителем. Одружився на дочці священика Катерині Беляєвій, та 2 березня 1897 архієпископом Віленським і Литовським Ієронімом (Екземплярським) рукопокладений у священика. У шлюбі отця Олександра із м. Катериною народилось троє дітей: Олена, Георгій та Лідія. Перша парафія молодого священика знаходилась у Дисненському повіті Мінської губернії, потім були й інші парафії. Пізніше у 1905 році призначається штатним священиком Березвечського монастиря з облаштуванням при монастирі школи. Що стосується вчительської діяльності, то після рукопокладення у священство отець Олександр ніколи не те що не полишав її, а з кожним роком все більше розвивався сам як педагог і розвивав школи у яких викладав. У 1908 році за свої труди нагороджений пам'ятною Біблією за зразкове виконання обов'язків на посаді вчителя по церковно-парафіяльним школам, наглядачем за якими у своєму повіті він вже на той час рахувався. 14 жовтня 1907 року його кандидатуру вибирають до ІІІ скликання Державної Думи у Петербурзі від фракції правих з збереженням посади наглядача за школами. Все б так можливо і йшло б, якби не трапилась одна пригода, яка змусила перспективного священика разом з сім'єю виїхати з рідних місць аж у Київську губернію. Потім вже у 1918-му, коли отцю Олександру слідчий на одному з перших допитів у Черкасах спробує пришити політичну діяльність відповість що з часу переїзду на службу у Київську губернію ніколи не втручався у партійну і політичну діяльність, завжди стояв осторонь різних політичних процесів які відбувались у Черкасах з моменту початку його служби до затримання.

 
РІЗДВЯНЕ ПРИВІТАННЯ Високопреосвященнішого СОФРОНІЯ, Митрополита Черкаського і Канівського, православному духовенству, чесному чернецтву та всім вірним чадам Черкаської єпархії Української Православної Церкви

РІЗДВЯНЕ ПРИВІТАННЯ Високопреосвященнішого СОФРОНІЯ, Митрополита Черкаського і Канівського, православному духовенству, чесному чернецтву та всім вірним чадам Черкаської єпархії Української Православної Церкви«Вірним і гідним усякого сприйняття є слово,
що Христос Ісус прийшов у світ,
щоб спасти грішників» (1 Тим. 1:15).

УЛЮБЛЕНІ У ГОСПОДІ ОТЦІ, ІНОКИ ТА ІНОКИНІ, БРАТТЯ ТА СЕСТРИ!
З глибоким почуттям духовної радості, від усього серця, сповненого найщиріших побажань, вітаю всіх вас з великим християнським святом – Різдвом по плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!
Від початку світу не було події більш важливішої і вражаючої, ніж Різдво Христове. Господь Бог Вседержитель, єдиним словом створив весь світ, видимий і невидимий, Він створив небо і землю, і все, що наповнює їх, цей Бог упокорює себе, народжується в вертепі, покладається в яслах безпорадним немовлям. Звершилося найбільше чудо і таїнство, незбагненне як для небожителів-ангелів, так для земних людей.
Христос Спаситель прийшов у світ не царській славі, а в звичайній людській простоті і скромності, свідками якої були безсловесні тварини й щиросерді пастушки.
Здійснюється велика благочестя Тайна: Бог з'являється у тілі. Небо схиляється до землі, Господь несе людству мир небесний, світ Божественної благодаті і любові, світ перемоги добра над злом, світла над темрявою, святості над гріхом.
Для чого ж Господь так упокорив Себе, прийшовши на землю? Відповідь одна: щоб врятувати людину. Але якщо заради цього Господь втілився, то це означає, що людина представляє особливу цінність для Бога. Ще цар Давид за тисячу років до Різдва Христового вигукував в подиві: «Господи, що є людина, щоТи пам'ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш? А однак учинив Ти його мало меншим від Бога, і славою й величчю Ти коронуєш його!» (Пс. 8:5-6).
Що ж за цінність представляє собою людина? Слово Боже відповідає, що вона є найвищим творінням Божим. Людина є образом Божим! Людина була саме така прекрасна до гріхопадіння, що угодники Божі, для яких відкриті були таємниці неба, кажуть, як, наприклад, Макарій Єгипетський: «Немає а ні на землі, а ні на небі нічого більш прекраснішого за людську душу».
Сьогодні ми згадуємо про те, як Матір Божа, Пресвята Богородиця, не знайшовши місця в Віфлеємі, пішла за місто в печеру, куди заганяли під час негоди і холоду тварин. В тій печері і відбулося Таїнство, протягом багатьох тисячоліть оспівуване пророками, на яке сподівалось все людство: у тій печері народився Син Божий, прийшов на землю, щоб врятувати грішну людину. А Віфлеємська печера стала місцем, де Небо поєдналося з землею, де зійшов на землю Божий мир і Боже благовоління.

 
Церкви Божі теж мають свою долю...

Церкви Божі теж мають свою долю...«Восени 1951 року ми відслужили останню Літургію і кожен взяв якусь з ікон так, що на стінах нічого не залишилось. Батюшка об'явив що рішенням місцевої влади храм закривається. Плач стояв неймовірний... Люди плакали, голосили, чіплялись за двері, цілували стіни... Ми залишили нашу Покрову і пішли від неї зі всіма іконами хресною ходою до Троїцької Церкви» - так згадує про закриття Покровського храму, що був на розі бульвару Шевченка, та Університетської остання псаломниця цієї парафії Віра Давиденко.


Наряду із численною парафією Соборної Миколаївської Церкви у Черкасах не менш численною була й Троїцька. Обидва нових храми замість старих постали у 1860-их рр, адже старі не могли вмістити усіх охочих бути присутніми на богослужіннях. На початку ХХ ст. ця проблема в обох парафіях знову стала нагадувати про себе і обидві парафії її вирішили по-своєму. У 1908 році до Собору було добудовано два приділи, які освятили на честь рівноап. Кирила і Мефодія, та блгв. кн. Олександра Невского, а штат Троїцької парафії був розширений і замість одного священика там стало служити двоє, та двоє псаломщиків один з яких був у сані диякона, хоча по штату диякон для цієї парафії був не передбачений. Штат Миколаївського собору тоді налічував четверо священників: настоятель протоієрей, два священика штатних, та позаштатний приписний голова Черкаського відділу Київського єпархіального піклування про церковно-парафіяльні школи, а також одного диякона, двоє псаломщиків та просфірницю.
Хоча у Троїцькій парафії і стало двоє священиків, але місця у храмі від цього більше не стало і було вирішено у 1914 році будувати ще один храм, який би міг взяти на себе частину навантаження. Будівництво планувалось завершити швидше, але через Першу Світову тільки наприкінці 1916 року у храмі почало служитись. Церква вийшла гарна, загальною площею 205 кв.м., побудували також і сторожку розміром 21 кв.м.
Після революції 1917-го біля Покровського, вже закритого храму, мешкало багато ссильних священнослужителів із різних куточків Київської губернії, монахів із різних монастирів Київської єпархії, навіть Києво-Печерської Лаври. Це і не дивно, адже храм знаходився поруч із казбедським ринком, де вигнані священнослужителі спілкувались між собою, проповідували по силі можливості та наставляли збентежений подіями люд. Багато хто із них сьогодні прославлений Богом і Церквою як Новомученики та Сповідники Черкаські.
Достименно невідомий точний рік закриття Покровського храму, але з документів відомо, що церковна споруда у 1936 році була передана у відання наркомату освіти, та перероблена у один із корпусів Черкаської школи №8 де розмістились бібліотека, кабінет директора, кабінети хімії та біології, та деякі інші шкільні кабінети.
1941 року, коли німецько-фашистські війська окупували Черкаси, служити дозволили в усіх закритих храмах, які вціліли, а саме Миколаївській соборній, Троїцькій, які вже були без куполів, Різдва Богородиці та колишньому Казанському подвір'ї Онуфріївського монастиря.

 
Батьківська субота: чим ми можемо допомогти спочилим? — практичні поради від священика (відео)

Батьківська субота: чим ми можемо допомогти спочилим? — практичні поради від священика (відео)Як поводити себе в храмі та на кладовищі в поминальну суботу, що ми можемо зробити для вже померлих, та в чому саме значущість нашої молитви за спочилих родичів як для них, так і для нас самих? Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує практичні відеопоради від протоієрея Сергія Вейго, благочинного Кладовищенського благочиння УПЦ м. Києва.

Во вторую, третью и четвертую субботы Великого поста Святая Церковь предлагает нам вознести святые молитвы об усопших сродниках наших, о тех людях, которые уже не имеют возможности покаяться, которые предстоят перед Богом и ожидают Суда Божьего.

Для чего мы собираемся под сводами храмов, чтобы помолиться о наших усопших?


Может быть, действительно жизнь заканчивается смертью, и после этого нет ничего?! Однако, если верить этому, то мы идем наперекор Священному Писанию, наперекор словам Господа нашего Иисуса Христа, Который говорит о том, что в жизни вечной люди живут, как ангелы, о том, что Церковь Христова на протяжении всей истории молится о тех, кто уже не с нами. Да и в Ветхом Завете также есть указание на то, что жизнь человеческая не заканчивается биологической смертью. Если есть люди, которые нам дороги, которых мы любили при жизни, то эта любовь не оканчивается их смертью. Мы веруем и исповедуем, мы чаем в воскресение мертвых, как говорит Символ веры, также мы веруем и исповедуем, что придет время, когда каждый будет призван на Страшный Суд. Но до этого Церковь верует и исповедует тот Суд, который совершает Бог над человеком после его смерти.

 
Вічна пам'ять

31 грудня, в останній день 2019 року, у Михайлівському кафедральному соборі було звершене відспівування багаторічного трудівника Черкаської єпархії Анатолія Івановича Єрохова - токаря з золотими руками і просто глибоковіруючого православного християнина.


Народився Анатолій Іванович у 1945 році на Кіровоградщині і ще будучи немовлям залишився без батька, який поліг у бою на фронтах ІІ Світової війни. Овдовівши, Акилина Єрохова переїздить із немовлям на батьківщину у Черкаси, до й прожила до своєї смерті. З дитинства малому Анатолію мати прививала страх Божий і навчала у вірі власним прикладом побожного життя, які і проніс він до самої смерті.
Працюючи майстром на Черкаському «Машбуді», неодноразово викликався у міліцію, де його намагалися змусити зректися віри, лякаючи звільненням з посади та іншими обмеженнями у правах. Не дивлячись на ці перешкоди і залякування Анатолій Єрохов залишився вірним Богу і Святій Православній Церкві до останнього свого подиху. Окрім цього він ніс подвиг дівства і чистоти не будучи одруженим, жив по-чернецьки у миру. До 19 грудня дня пам'яті святителя Миколая ходив на роботу в будні, а в неділі та свята у храм. Після богослужіння його розбив інсульт і через десять днів 30 грудня 2019 р. він мирно спочив на 75-му році життя, передавши свою душу у руки Божі.
Наступного дня 31 грудня після Божественної Літургії, з благословіння митрополита Черкаського і Канівського Софронія, у Михайлівському кафедральному соборі відбулося відспівування, який очолив секретар Черкаської єпархії протоієрей Василій Вознюк разом із соборним та міським духовенством. Поховали новопреставленного раба Божого Анатолія на IV-му міському кладовищі поруч із могилою матері.
Окрім пам'яті про Анатолія Івановича як про хорошу, віруючу, чуйну, богобоязнену людину повсякчасно нагадуватимуть про нього й його вироби, а це дерев'яні підсвічники та аналойчики - як у Михайлівському соборі, так і в інших храмах міста Черкаси.
Царство Небесне і вічний спокій новопреставленному Анатолію!

Прес-служба Черкаської єпархії

 
<< Перша < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Остання >>

Сторінка 3 з 412

Реклама

Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер
Баннер

Статистика

mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні651
mod_vvisit_counterВчора1730
mod_vvisit_counterМісяць39618
mod_vvisit_counterЗа весь час2881235

Зараз онлайн: 11
Офіційний сайт Черкаської єпархії УПЦ