Тільки протягом квітня до Представництва УПЦ при європейських міжнародних організаціях надійшло більше 25 скарг від громад УПЦ щодо утисків і захоплення храмів прихильниками «ПЦУ», причому між першим і другим туром Президентських виборів Рівненщину охопила «хвиля рейдерства». Водночас Конституційний суд відкрив провадження у справі щодо перейменування релігійних організацій. Про це, а також про те, ким і чому відбувається захоплення храмів УПЦ; чи вживає якихось дій Церква, аби зупинити міжконфесійні конфлікти, та яких саме; про незаконність Закону про перейменування і необхідність відкликання томосу та про те, чи може змінитися ситуація в церковній сфері, якщо зміниться Президент — в ексклюзивному інтерв'ю Керуючого справами УПЦ митрополита Бориспільского і Броварського Антонія для Realist, повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.

— Сколько храмов УПЦ перешли в новосозданную «ПЦУ»? Какова ситуация с Киев-Печерской и Почаевской Лаврами?

— Согласно нашей статистике, из Украинской Православной Церкви в созданную Константинополем организацию перешли 68 религиозных общин, еще 78 храмов захвачены насильственным путем. Свято-Успенская Киево-Печерская и Свято-Успенская Почаевская Лавры остаются в нашей Церкви. По закону, все строения исторического значения принадлежат государству, а мы ими пользуемся. Нельзя исключать, что государство в лице Министерства культуры захочет разорвать договора о пользовании.

— Как Минкульт реагирует на Ваш отказ переименовываться, ведь по новому закону уже заканчивается срок для этого?

— Срок истекает 26 апреля — символично, что в этом году это совпадает со Страстной пятницей. Минкульт разослал нашим епархиям, монастырям и синодальным учреждениям официальное напоминание об этом. Представители Минкультуры заявляют, что, если мы не поменяем свое название, это сделают за нас. Менять название мы не собираемся и свое право защищаем в судах. Это требование нарушает все всевозможные национальные законы и европейские конвенции. Но мы не очень по этому поводу переживаем. Наша Церковь уже жила без регистрации после революции 1917 года до Второй мировой войны. Притеснения, гонения — как бы странно это не звучало, были естественными для христиан с самого зарождения христианства. Испытания нам посылаются, чтобы становиться мужественнее. И мы выстоим! Сила Божья сильнее любого властителя мира сего. Как гласит пословица: в браке Церкви с государством вдовой всегда остается Церковь. Чего таким образом добивается власть? Хочет загнать наших прихожан в подвалы молиться? Это разве европейский путь?

«Восени 1951 року ми відслужили останню Літургію і кожен взяв якусь з ікон так, що на стінах нічого не залишилось. Батюшка об'явив що рішенням місцевої влади храм закривається. Плач стояв неймовірний... Люди плакали, голосили, чіплялись за двері, цілували стіни... Ми залишили нашу Покрову і пішли від неї зі всіма іконами хресною ходою до Троїцької Церкви» - так згадує про закриття Покровського храму, що був на розі бульвару Шевченка, та Університетської остання псаломниця цієї парафії Віра Давиденко.

Наряду із численною парафією Соборної Миколаївської Церкви у Черкасах не менш численною була й Троїцька. Обидва нових храми замість старих постали у 1860-их рр, адже старі не могли вмістити усіх охочих бути присутніми на богослужіннях. На початку ХХ ст. ця проблема в обох парафіях знову стала нагадувати про себе і обидві парафії її вирішили по-своєму. У 1908 році до Собору було добудовано два приділи, які освятили на честь рівноап. Кирила і Мефодія, та блгв. кн. Олександра Невского, а штат Троїцької парафії був розширений і замість одного священика там стало служити двоє, та двоє псаломщиків один з яких був у сані диякона, хоча по штату диякон для цієї парафії був не передбачений. Штат Миколаївського собору тоді налічував четверо священників: настоятель протоієрей, два священика штатних, та позаштатний приписний голова Черкаського відділу Київського єпархіального піклування про церковно-парафіяльні школи, а також одного диякона, двоє псаломщиків та просфірницю.
Хоча у Троїцькій парафії і стало двоє священиків, але місця у храмі від цього більше не стало і було вирішено у 1914 році будувати ще один храм, який би міг взяти на себе частину навантаження. Будівництво планувалось завершити швидше, але через Першу Світову тільки наприкінці 1916 року у храмі почало служитись. Церква вийшла гарна, загальною площею 205 кв.м., побудували також і сторожку розміром 21 кв.м.
Після революції 1917-го біля Покровського, вже закритого храму, мешкало багато ссильних священнослужителів із різних куточків Київської губернії, монахів із різних монастирів Київської єпархії, навіть Києво-Печерської Лаври. Це і не дивно, адже храм знаходився поруч із казбедським ринком, де вигнані священнослужителі спілкувались між собою, проповідували по силі можливості та наставляли збентежений подіями люд. Багато хто із них сьогодні прославлений Богом і Церквою як Новомученики та Сповідники Черкаські.
Достименно невідомий точний рік закриття Покровського храму, але з документів відомо, що церковна споруда у 1936 році була передана у відання наркомату освіти, та перероблена у один із корпусів Черкаської школи №8 де розмістились бібліотека, кабінет директора, кабінети хімії та біології, та деякі інші шкільні кабінети.
1941 року, коли німецько-фашистські війська окупували Черкаси, служити дозволили в усіх закритих храмах, які вціліли, а саме Миколаївській соборній, Троїцькій, які вже були без куполів, Різдва Богородиці та колишньому Казанському подвір'ї Онуфріївського монастиря.